Різдво є великим святом, встановленим на спогад про народження Ісуса Христа в Віфлеємі. Перші відомості про святкування Різдва відносяться до 4 ст. Можливо, вибір 25 грудня пов’язаний з приходом на цей день язичницького солярного свята «Народження Сонця Непереможного». Свято Різдва Христового має п’ять днів передсвята (з 20 по 24 грудня) і шість днів віддання. Напередодні, або в день надвечір’я свята (24 грудня) дотримуються особливо суворого посту, що отримав назву святвечір, тому що в цей день вживається в їжу сочиво - зварені з медом пшеничні або ячмінні зерна. За традицією, піст святвечора закінчується з появою на небі першої вечірньої зорі. У надвечір’я свята згадуються старозавітні пророцтва і події, пов’язані з Різдвом Спасителя. Різдвяні богослужіння відбуваються три рази: опівночі, на світанку і вдень, що символізує Різдво Христове в лоні Бога Отця, у лоні Богоматері і в душі кожного християнина. В католицьких країнах добре відомий звичай колядування - ходіння по домівках дітей та молоді з піснями і добрими побажаннями. У відповідь колядники отримують подарунки: ковбасу, смажені каштани, фрукти, яйця, пиріжки, солодощі та інше, скупих господарів висміюють і загрожують їм бідами. У процесіях беруть участь різні маски, ряджені в шкури тварин, це дійство супроводжується гучним веселощами. У дні святкування Різдва встановився звичай заломлювати «різдвяний хліб» - особливі прісні облатки, які освячуються в храмах під час Адвенту, - і їсти його як перед святковою трапезою, так і під час привітань один одного зі святом. Характерним елементом свята Різдва є звичай встановлювати в будинках вбрані ялинки.

Стефан Пилипович Самійленко народився 13 (25) грудня 1906р., у м. Станіслав, тепер Херсонська область – український мовознавець, доктор філологічних наук, автор праць з історії української мови, підручників для вишів тощо. Зpocтaв у бідній ceлянcькій poдині. Піcля ceмиpічки зaкінчує cільcькoгocпoдapcьку шкoлу, пpaцює aгpoнoмoм. З 1926 р. по 1930 р. навчається у Херсонському інституті народної освіти. У 1930-1933 рр. навчався в аспірантурі Дepжaвнoго інcтитуту мoвнoї культуpи у м. Лeнінгpaд. Як мoвoзнaвeць, C. П. Caмійлeнкo фopмувaвcя в oтoчeнні й під впливoм cлaвeтниx учених M. Я. Mapp, B. M. Жиpмунcький, M. C. Дepжaвін тa ін. Піcля зaкінчeння acпіpaнтуpи Cтeфaн Пилипoвич пpaцювaв з 1933 р. виклaдaчeм Пoлтaвcькoгo, Лугaнcькoгo (у минулoму Bopoшилoвгpaдcькoгo) тa з 1950 р. Зaпopізькoгo дepжaвниx пeдaгoгічниx інcтитутів (в ocтaнньoму, пoнaд 26 poків - нa кaфeдpі укpaїнcькoї мoви; зaвідувaв кaфeдpoю у 1960 - 1975 рр.). З 1960 р. - доктор філологічних наук. Bиxoвaв 15 кaндидaтів філoлoгічниx нaук. Haукoвий дopoбoк вчeнoгo cтaнoвить пoнaд 100 дpукoвaниx пpaць. Bін aвтop кaпітaльнoї пpaці «Hapиcи з іcтopичнoї мopфoлoгії укpaїнcькoї мoви», щo булa виcoкo oцінeнa в нaукoвиx кoлax, cпівaвтop вузівcькиx підpучників, зa якими дecятиліттями вчaтьcя cтудeнти-філoлoги пeдінcтитутів тa унівepcитeтів, aвтop poбіт з питaнь cлaвіcтики, зaгaльнoгo мoвoзнaвcтвa, лінгвocтиліcтики, укpaїнcькoї літepaтуpнoї мoви, пpaцювaв тaкoж у гaлузі лeкcикoгpaфії. Пepу нaукoвця нaлeжaть тaкoж дocліджeння пpo мoву бaгaтьox укpaїнcькиx письменників - Г. Cкoвopoди, І. Koтляpeвcькoгo, T. Шeвчeнкa, Mapкa Boвчкa, І. Фpaнкa тa ін. Пішов з життя 26 жовтня 1977 р.

Щороку 22 грудня відзначають чудове, але поки що неофіційне свято - День авторської або День бардівської пісні. Його ініціатором є археолог та автор-виконавець пісень – Костянтин Шлямов. Вперше святкові заходи з нагоди цієї події відбулися в 2000 році. У 1999 році організатори і перші учасники свята провели зустріч через Інтернет. Спільнота бардів підтримала ідею, свято стало щорічним, і з часом придбало власні традиції. До святкування приєдналися автори-виконавці з країн ближнього і далекого зарубіжжя. Щороку 22 грудня о 16 годині всі, хто відчуває себе причетним до Дня авторської пісні, намагаються виконати пісню Булата Окуджави «Молитва». Насправді, День бардівської пісні є чудовою можливістю для того, щоб зібрати друзів і послухати улюблені пісні, згадати імена бардів, які пішли, запам'ятати нові імена. Попередниками авторської пісні можна вважати міський романс та пісенні мініатюри Олександра Вертинського. Спочатку основу жанру складали студентські та туристські пісні, що відрізнялися від «офіційних» домінуючою особистою інтонацією, а також живим і неформальним підходом до теми. Найчастіше виконавці пісень жанру «авторська пісня» є одночасно авторами і віршів, і музики. Це відомі і улюблені автори-виконавці : Б. Окуджава, В. Висоцький, Ю. Візбор, В. Доліна, О. Галич, Л. Філатов, Н. Матвєєва, В. Морозов, Л. Бондар, В. Давидов, А. Панчишин, О. Смик, Тризубий Стас, Н. Бурмака, Е. Драч, К. Москалець, О. Покальчук, Ю. Коваленко, А. Сенченко, В. Чудик та багато інших. По традиції в честь Дня авторської пісні проходять концерти, творчі вечори та інші заходи в клубах і спільнотах шанувальників авторської пісні, а цілодобова радіостанція «Бард-Радіо» присвячує святу спеціальні плейлисти.

День святого Миколая – свято на честь одного з самих шанованих у світі святих, який давно став символом добра і правди. Святий Миколай жив в III-IV cт. і прославився як великий угодник Божий, тому в народі його ще називають Миколою Угодником. Існує чимало легенд про його добрі справи. Так, одного дня він вирішив допомогти трьом сестрам, яких через бідність ніхто не хотів брати за дружин. Якось вночі він кинув їм через трубу камину три мішечки із золотими монетами. Потім Миколай продовжував допомогати бідним, залишаючись непоміченим і дивуючи місто. Він приносив у домівки іграшки й теплі речі для дітей, ліки для хворих. Але найголовніше – він робив це таємно і від усієї душі. День святого Миколая – це свято турботи і любові до ближнього. Вважається, що Святий Миколай охороняє воїнів, мандрівників, моряків, торговців, бідних, сиріт, і, звичайно, усіх дітей. Цього дня сироти особливо вірять, що Новий рік принесе їм диво – маму і папу. А в пам'ять про милосердя святого Миколая, в цей день відзначається Міжнародний день допомоги бідним. Святий Миколай – символ доброго духу, що дбайливо спостерігає за дитиною впродовж року. Якщо дитина робить хороше, – він радіє, якщо погане, – засмучується. І хороші вчинки, і погані святий Миколай записує в спеціальну книгу. Але малюки, як правило, в очікуванні свята і подарунків, не бешкетують, намагаючись дати зрозуміти Святому Миколаю, що вони завжди готові бути хорошими. Так само прийнято, щоб до малюків Святий Миколай приходив зі своєю свитою. Його супроводжують двоє ангелів і двоє бісів. Перші повинні повідомляти свого покровителя про хороших дітей, другі ж нашіптують Миколаю про усі провини винуватців урочистості. Перемагає завжди добро: ніхто з малечі не залишається без подарунків і всім хлопчикам і дівчаткам в ніч на 19 грудня Святий підкладає під подушку подарунки. Але у давнину в Україні існував особливий звичай «суворості»: дуже неслухняним діткам Микола крім подарунка підкладав різочку – маленький прутик, для науки за непослух і погану поведінку.

Юрій Володимирович Нікулін - радянський і російський артист цирку (клоун), цирковий режисер, кіноактор, телеведучий, директор цирку на Цвєтному бульварі. Герой Соціалістичної Праці, народний артист СРСР, лауреат Державної премії РРФСР ім. братів Васильєвих. Учасник Великої Великої Вітчизняної війни. Юрій Володимирович Нікулін народився 18 грудня 1921 року в Демидові (нині Смоленська область). 18 листопада 1939 р., після закінчення середньої школи, у віці неповних 18-ти років був призваний до Червоної армії та направлений до 6-ї батареї 2-го дивізіону 115-го зенітно-артилерійського полку. Перемогу зустрів у Курляндії; ще рік служив біля Східної Пруссії, був демобілізований 18 травня 1946 р. у званні старшого сержанта. За час війни був нагороджений медалями «За відвагу», «За оборону Ленінграда» та «За перемогу над Німеччиною». Після закінчення війни безрезультатно намагався вступити до ВДІКу, і ГІТІСу, але зрештою вступив до школи-студії розмовних жанрів при Московському цирку на Цвєтному бульварі. Перший виступ на манежі відбувся 25 жовтня 1948р. в парі з Б. Романовим у репризі «Натурник і халтурник». Потім став працювати асистентом разом із популярним тоді клоуном Карандашом, а з 1950р. виступав у знаменитому клоунському дуеті з М. І. Шуйдіним. Коли йому виповнилося 60 років, у 1981 р., перейшов на посаду головного режисера цирку. З 1983 р. - директор і художній керівник Московського цирку на Цвєтному бульварі. Загалом пропрацював у цирку близько 50 років. Помер 21 серпня 1997 року на 76-му році життя в Москві через ускладнення після операції на серці. Дебютував у кіно 1958 р. у віці 36 років в епізодичній ролі піротехніка у фільмі «Дівчина з гітарою» і зарекомендував себе як неповторний різнохарактерний та професійний актор. Він приніс з циркової арени на екран різні ролі-маски, широко використовуючи циркову ексцентрику та фактуру. Одна з кіноновел альманаху «Цілком серйозно» — «Піс Барбос і незвичайний крос» режисера Л. Гайдая — започаткувала ролі, які забезпечили актору всенародну любов. Незабутній образ Балбеса зі знаменитої трійки (Боягуз, Балбес і Бувалий) у кінокомедіях «Самогонщики», «Операція „И“ та інші пригоди Шуріка», «Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шуріка» відрізняють виняткову чарівність та життєрадісність. Найвідомішими є кінокомедії за його участю — «Діамантова рука», «12 стільців», «Старі-розбійники». Персонажі цих фільмів — комедійно-гротескові, з відтінком дитячості, наївні диваки, ліричні, добродушні та безпосередні. У фільмі А. Тарковського «Андрій Рубльов» переконливо зіграв трагічну роль ченця Патрікея — скарбника Успенського собору у Володимирі, який зазнав жорстоких катувань монголо-татарськими загарбниками. У драматичному фільмі «До мене, Мухтаре!» грав молодшого лейтенанта Глазичова, характер якого сповнений співчуття, жертовності та відданості дружбі. Слід зазначити його гру у фільмах про Велику Вітчизняну війну («Вони боролися за Батьківщину», режисер С. Бондарчук; «Двадцять днів без війни», режисер О. Герман). У драматичному фільмі Р. Бикова «Чучело» про дівчинку на ім'я Олена Безсольцева, яку цькують однокласники, Нікулін зіграв одну з останніх своїх ролей — роль дідуся Олени.

Микола Олександрович Ярошенко народився 1 (13) грудня 1846р., Полтава, Полтавська губернія, Російська імперія, у сім'ї дворянина військовослужбовця Полтавського кадетського корпусу. Змалку хотів стати художником. Але батько мріяв про військову кар'єру сина й віддав його до Полтавського кадетського корпусу, який він закінчив 1863 р. й виїхав на навчання до Санкт-Петербурга. Закінчив 1-шу Санкт-Петербурзьку військову гімназію та Михайлівську артилерійську академію. 1870 р. військового інженера, штабс-капітана Миколу Ярошенка призначено на Петербурзький патронний завод, де він пропрацював понад 20 років. Ще в кадетському корпусі на нього звернув увагу художник Іван Зайцев. У Санкт-Петербурзі Микола Ярошенко систематично займався малюнком та живописом, відвідував вечірню школу малювання «Товариства заохочення художників», а пізніше — вечірні класи Петербурзької Академії Мистецтв. Його вчителем та ідейним керівником був Іван Крамський. Навчався мистецтва під час студійних подорожей до мистецьких центрів Західної Європи, Палестини, Єгипту, часто бував на Кавказі. 1876 р. його прийнято у члени «Товариства пересувних художніх виставок», де він був одним із визначних представників товариства. Від 1875 р. виставляв свої роботи на його пересувних виставках, а від 1876 р. до кінця життя був активним членом і одним із керівників Товариства. За своє творче життя створив понад 400 полотен і понад 1000 малюнків. Як портретист Ярошенко створив цілу ґалерею портретів визначних людей культури, серед яких Миколи Ґе, Володимира Короленка, Володимира Соловйова. Найвизначніші твори Ярошенка : «Кочегар», «В'язень», «Студент», «Курсистка», «Старе й молоде», «Причини невідомі». Твори на українські теми : «Жид і українець», «Каліки під Києвом», «Жебраки з Києво-Печерської Лаври», «На гойдалці», «Всюди життя» та ін. 1892 р. у званні генерал-майора вийшов у відставку. Ярошенко часто приїздив до України, зокрема, в останні роки життя – на Полтавщину та Чернігівщину. Останні роки його життя і творчості пройшли в Кисловодську, де 1885 р. він придбав будинок, так звану «Білу Віллу», де жив та працював до самої смерті - 26 июня [8 июля] 1898 р. Перебуваючи в Кисловодську, до Миколи Ярошенка заходили Дмитро Менделєєв, Микола Дубовський, Михайло Нестеров. В останні роки життя, попри важку хворобу, Ярошенко багато мандрував по Росії та за кордоном: був на Волзі, в Італії, Сирії, Палестині та Єгипті. Був почесним громадянином Кисловодська. Поховано його на території місцевого Свято-Микільського собору, що стоїть поруч з його «Білою Віллою». Свою мистецьку спадщину Ярошенко заповів рідному містові. Його портрети, пейзажі Кавказу, жанрові картини, етюди та малюнки зберігаються в Полтавському художньому музеї. Його твори також є в музеях різних міст : у Кисловодську, Нижньому Новгороді, Ашгабаті, Калузі, Москві,Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі та ін.

Щороку 3 грудня у світі відзначається Міжнародний день інвалідів, який проголошено Генеральною Асамблеєю ООН у 1992 році. Відзначення цієї дати спрямоване на посилення уваги до проблем інвалідів, захисту їх гідності, прав і благополуччя. Міжнародний день інвалідів акцентує увагу суспільства на перевагах, які воно отримує від участі інвалідів у політичному, соціальному, економічному і культурному житті. Цей день є нагадуванням людству про його обов’язок виявляти турботу і милосердя до людей особливими потребами. У світі налічується понад 1 мільярд людей з інвалідністю, що приблизно становить 15% населення усього світу. Поширеність інвалідності є більш високою в країнах з низьким рівнем доходів і збільшується через старіння населення та глобальне збільшення хронічних хвороб. Як і інші соціально пригноблені категорії, інваліди об'єднуються в первинні організації для того, щоб виражати свої погляди, вимагати дотримання своїх громадських прав. Як правило, цього дня проводяться різноманітні форуми, публічні дискусії, у ході яких окреслюються тенденції, шляхи та засоби, якими інваліди та їхні родини можуть досягти духовної та матеріальної незалежності в житті. У цей День всі повинні долучитися до цієї міжнародної ініціативи. Захищаючи гідність інвалідів, ми захищаємо своє людське обличчя. Інвалідність – це не вирок. Практика показує, що інваліди можуть бути і стають повноцінними і високо ефективними членами суспільства, відмінними фахівцями і навіть політиками, економістами, соціально активними і життєствердними людьми, які надихають багатьох, в тому числі і абсолютно здорових членів нашого суспільства.

Поширення епідемії ВІЛ-інфекції продовжує залишатися об’єктивною загрозою національного масштабу та негативно впливати на репродуктивний потенціал населення багатьох країн світу, в тому числі і України. За більш ніж 30-річну історію хвороби ВІЛ уразив понад 55 млн осіб, з них майже 22 млн дорослих та 4,5 млн дітей вже померли. Досі ми залишаємося лідерами в Європі за темпами розповсюдження ВІЛ-інфекції. За оцінками експертів UNAIDS, майже 1 % населення України інфіковано ВІЛ. У травні 1988 року Всесвітня організація охорони здоров’я прийняла резолюцію, в якій 1 грудня офіційно оголошено Всесвітнім днем боротьби зі СНІДом. За час, що минув, 1 грудня стало однією із визначних дат, яка щороку відзначається по всьому світу. У цей день поширюється інформація про СНІД, про те, яку загрозу існуванню людства несе глобальна епідемія «чуми ХХ-ого», а нині вже і «ХХI-ого століття». Проте загальновизнаним є факт, що офіційні дані не відображають реальний масштаб епідемії ВІЛ-інфекції, зокрема, дійсної кількості людей, інфікованих ВІЛ. Вони лише надають інформацію про осіб, які були обстежені на наявність ВІЛ. Значно більша кількість українців можуть бути інфікованими, але не знати про свій ВІЛ-статус. На сьогодні ВІЛ-інфекція вражає найбільш працездатну і репродуктивну частину населення, що дуже скоро може призвести до посилення і загострення негативних демографічних і соціально-економічних тенденцій. Зростання пристрасті молодого покоління до наркотичних препаратів, зниження морально-етичних норм в сексуальному житті ще більше обтяжують песимістичний прогноз, оскільки обидва ці фактори здатні різко посилити природний хід епідемічного процесу ВІЛ-інфекції. Для всіх без виключення, важливо пам’ятати, що передача ВІЛ здійснюється наступними механізмами: статевим, парентеральним (через кров) та вертикальним (від інфікованої вагітної до дитини). Джерелом ВІЛ-інфекції є інфікована людина, яка знаходиться в будь-якій стадії хвороби, в тому числі, і в період інкубації. Вірус імунодефіциту людини може знаходитися у всіх біологічних рідинах (кров, сперма, вагінальний секрет, грудне молоко, слина, сльози, піт та інші), долає трансплацентарний бар’єр. Однак вміст вірусних часток в біологічних рідинах неоднаковий, що і визначає їх відмінне епідеміологічне значення. У крові, спермі, вагінальному секреті, грудному молоці ВІЛ-інфікованих знаходиться достатня кількість вірусу для інфікування сторонньої особи, а от слина, сльози, сеча не несуть жодної небезпеки для оточуючих. Важливо знати, що особливість ВІЛ-інфекції полягає в тому, що це захворювання може роками не проявлятись жодними клінічними симптомами. Зважаючи на те, що пізнє звернення до лікаря значно зменшує вірогідність збереження здоров’я та продовження повноцінного життя людини з ВІЛ, ми радимо кожному, хто мав хоча б найменший ризик інфікуватися – обстежитись на ВІЛ. Загальновідомо, що для цієї недуги немає «авторитетів», тому кожний з нас має бути обережним та дотримуватись простих правил для виключення усіх можливих варіантів зараження на ВІЛ!

Україна, 2014-й: «Україна - це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції - наш Майдан 2004-го року, який був Святом Свободи, і Революція 2013-го року, Революція Гідності. Це був дуже важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою гідність, своє прагнення до свободи». Раніше Указом Президента України від 19 листопада 2005 року № 1619/2005 встановлено свято - День Свободи. Згодом День Свободи в Україні був скасований і об’єднаний з Днем Соборності України - 22 січня. Після подій 2013-го - 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації Кримського півострова і декількох обласних центрів на сході України, відповідно до Указу Президента України, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддаючи належне шанування патріотизму і мужності громадян, які восени 2004-го року і в листопаді 2013 - лютому 2014 стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів Української держави та її європейського вибору, святковий День отримав нове дихання. «Встановити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада» - йдеться в Указі № 872/2014. Єдність і свобода робить нас гідними нащадками наших батьків! Будемо з шаною зберігати і захищати цей безцінний скарб! Хай береже нас усіх Господь і слава Йому за цю прекрасну країну - Україну!

Міжнародний день студентів – щорічне міжнародне свято студентської активності, що відзначається 17 листопада. Свято асоціюється з молодістю, романтикою і веселощами. З'явилось свято ще у XVIII століття, а історія сучасного святкування почалася в Чехословаччині під час Другої світової війни, пов'язана з трагічними подіями. Усе почалося з розгону поліцією і підрозділами СС мирної демонстрації з нагоди 21 річниці створення Чехословацької Республіки 28 жовтня 1939 року в Празі, під час якого був тяжко поранений студент медичного факультету Ян Оплетал. 11 листопада він помер. Його похорон, який проходив 15 листопада, перетворився у протест проти окупації, у якому взяли участь тисячі людей. Знову дійшло до сутичок з поліцією. Наступного дня у Берліні відбулася нарада за участю Адольфа Гітлера, на якій було прийнято рішення закрити чеські вищі навчальні заклади «на три роки», а їх майно підлягало конфіскації. У ніч з 16 на 17 листопада відбулися масові арешти чеських студентів у Празі та інших університетських містах. 9 провідних представників студентських організацій було страчено в празьких в'язничних стінах, понад 1200 арештовано і наступного дня відправлено в Заксенгаузен. В гуртожитки вривалися солдати, чинили над студентами побиття, потім вивозили їх на околиці Праги, де насилля продовжилося, студентів змушували падати, а німці чоботами наступали їм на шиї. А на вулиці був мороз, деякі студенти були в піжамах. Гуртожитки з іноземцями і жінками насилля не зачепило. На своїх зборах 1941 року в Лондоні Міжнародна Рада Студентів прийняла заяву, у якій день 17 листопада в пам'ять про події в Чехії було оголошено Міжнародним днем студентів. Відтоді міжнародне студентство просуває ідею визнання 17 листопада міжнародним днем студентів на рівні ООН.

День української писемності та мови – свято, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада. За православним календарем – це день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця – послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія. Свято встановлено 9 листопада 1997 року, коли Президент України на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови». В Указі зазначено: «Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця». У День української писемності та мови, на Українському радіо традиційно відбувається радіодиктант національної єдності. Цю акцію започатковано 2000 року. Відтоді щороку всі охочі можуть взяти участь у написанні радіо диктанту, щоб не стільки з'ясувати, чи добре знають українську мову, але й продемонструвати єдність з усіма, хто любить і шанує українське слово.

Дніпрова Чайка – літературний псевдонім (тахаллус) української письменниці Людмили Олексіївни Березіної (Василевської). Л.О.Березина народилась 1 листопада 1861 р. у родині священика у с. Карлівка Херсонської губ. (Нині це село Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області). В 1879 р. вона закінчила Одеську гімназію і працювала як учителька. В 1885 р. вона переселилась до Херсона, де познайомилась з українським інтелігентом (губернським статистиком) Феофаном Олександровичем Василевським. Невдовзі вони оженились, мали дітей – Оксану, Вячеслава, Наталку. Літературна діяльність Дніпрової Чайки розпочалась ще в гімназії. В 1885 р. в одеському українському альманасі «Нива» були опубліковані її перші твори. В подальшому вона друкувала свої твори у Галичині (в альманасі «Перший вінок», журналах «Правда», «Зоря», «Дзвінок»). Серед її творів – поезії, драми, казки, оповідання, переклади. В 1889 р. влада заборонила Ф.Василевському проживати в Херсоні, вся родина переїхала у с. Королівка (нині Фастівського району Київської області), де жила до 1895 р. Тут Дніпрова Чайка записала ряд народних пісень. Велика творча дружба поєднувала Дніпрову Чайку з Миколою Лисенком. Для нього вона написала лібретто трьох дитячих опер («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна»), з її голосу Лисенко записував народні пісні. Померла письменниця 13 березня 1927 в с. Германівка (нині Обухівського району Київської обл.). Похована у Києві на Байковому кладовищі. Літературна спадщина Дніпрової Чайки не має сучасного наукового видання. За життя письменниці в 1919 – 1920 рр. в Києві було видано двохтомник її творів; в 1931 р. в Харкові видавництво «Рух» випустило двохтомне зібрання, яке невдовзі було заборонено, оскільки його укладачі були заарештовані злочинною більшовицькою владою. В радянський час (1960, 1987 рр.) було випущено вибрані твори. В незалежній Україні до кращого видання її творів поки що не дійшло.

Дмитро Степанович Бортнянський народився 1751 р., припустимо, наприкінці жовтня, у гетьманській столиці Глухові у сім’ї міщанина, який мав коріння у Західній Україні. Здобувши початкову освіту у славетній Глухівській співацькій школі, юнаком відправлений на навчання до Санкт-Петербургу як здібний півчий, Бортнянський ввійшов до когорти численних українців, які творили державність, науку, культуру імперії. Навчаючись у керівника хорової капели в Санкт-Петербурзі – Бальдессаре Ґалуппі, Бортнянський проявив надзвичайні здібності, що дало можливість вчителю узяти його з собою до Італії, де молодий композитор отримував освіту, зокрема, у знаменитій Болонській академії, де у той же період вчився Вольфганг Амадей Моцарт. Саме в Італії, подібно до Моцарта, Бортнянський почав писати класичні опери на античні сюжети, які йшли у венеційському театрі “Сан Бенедетто”. Повернувшися до Санкт-Петербурга у віці 28 років, композитор розпочав кар’єру, працюючи як придворний капельмейстер, згодом – капельмейстер “малого двору” великого князя Павла Петровича, і нарешті – як директор придворної капели. Цю посаду він обіймав до смерті в 1825 р. Капела за часів Бортнянського складалася переважно з колишніх учнів його рідної Глухівської співацької школи, і сягнула надзвичайно високого мистецького рівня. Вершиною його творчості є саме хоральні твори – передусім, духовні. Свіжість музичного трактування літургійних текстів і глибина молитовного переживання Дмитра Бортнянського примушують нас знов і знов звертатися до його духовного спадку. Бортнянський був першим музикантом-українцем, який отримав вищу освіту за кордоном; першим композитором у Російській імперії, чиї твори стали виходити друком. Він був і залишається одним з найяскравіших представників європейської світської і духовної музики, чиї твори ніколи не втрачали характерні національні риси. Його феномен до сьогоднішнього дня не має історичних аналогів і є безцінним спадком вітчизняної музичної культури.

День захисників та захисниць України – свято, що відзначається в Україні щорічно 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва. 14 жовтня 2014 року Указ № 806/2014, за яким в Україні встановлено це свято, підписав Президент України «…з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості». Зазначимо, що 14 жовтня в Україні відзначається велике релігійне свято Покрови Пресвятої Богородиці, яка з давніх-давен є покровителькою українського козацтва й усіх українських збройних формувань. Завдяки шанобливому ставленню українського козацтва за цим святом закріпилася ще й друга назва – Козацька Покрова, а у свідомості народу воно стало асоціюватися з такими поняттями, як військова честь, доблесть, мужність і лицарство. Пізніше, вже в XX столітті, козацькі традиції передалися борцям за незалежність України – Армії Української Народної Республіки та Української повстанської армії і, саме, – 14 жовтня 1942 року вважається днем створення Української повстанської армії – військово-політичної формації українського визвольного руху. Воїни УПА обрали свято Покрови за день заснування, віддавшись під опіку Божої Матері. Пресвята Богородиця й нині залишається заступницею усіх українських військових.

День українського козацтва – це данина всім козакам, які зробили величезний внесок у формування української народності та досягнення Україною своєї незалежності. Неможливо знайти у минулому України інше явище, яке б так вплинуло на її історичну долю. Козацьке минуле втілило в собі кращі національні риси українського народу і глибоко вкарбувалося в його історичну пам’ять. В раховуючи історичне значення й заслуги козацтва в утвердженні української державності та його вагомий внесок у сучасний процес державотворення Указом Президента України від 07.08.1999 №966 було засновано День Українського козацтва, який відзначається щорічно 14 жовтня. Історія українського козацтва багатогранна, як саме життя. Козацтво – це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. Воно обороняло рідний край від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської та азійської. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.