Головна

Structure / Divisions / Library of KNTU / The calendar of significant and memorable dates

The calendar of significant and memorable dates

Ігор Грабар – живописець, мистецтвознавець

Один із основоположників музеєзнавства, реставраційної справи та охорони пам’яток мистецтва і старовини в СРСР, академік Академії Наук СРСР, академік Академії Мистецтв СРСР, народний художник СРСР. Ігор Грабар народився 25 березня 1871 р. в Будапешті (Австро-Угорщина) в сім’ї депутата австрійського парламенту Емануїла Грабаря. Рятуючись від переслідувань, родина змушена була переїхати з Підкарпатської Русі, аж поки не осіла в Російській імперії. Ігорю Грабарю на той час виповнилося 9 років. Захоплюючись мистецтвом, майбутній художник часто відвідував виставки в Москві та багато годин присвячував малюванню. Відтак, до 1893 р., навчався у Петербурзькому університеті одразу на двох факультетах: юридичному та історико-філологічному. Заповітна мрія дипломованого юриста – малювати – збулася у 23-річному віці: його зарахували студентом Імператорської академії мистецтв у Санкт- Петербурзі, де навчався в іменитих майстрів з 1894 по 1898 рр. У цей самий період розпочалося знайомство митця з західно-європейським живописом та архітектурою, яке відкрило Грабарю мистецтво французьких художників та майстрів епохи Відродження. З 1895 по 1900 роки він неодноразово бував у всесвітньовідомих центрах культури: Берліні, Парижі, Венеції, Флоренції, Неаполі та Римі. З 1896 р. навчався в Мюнхені та викладав в художній школі. У 1901 році художник повернувся в Росію та почав активно малювати. Його живописні пейзажі, натюрморти, наскрізь просякнуті духом імпресіонізму, світяться внутрішнім світлом. Найбільше митець полюбляв морозну зиму. На полотнах майстра повітря особливо прозоре, а сонячні промені виграють на гілках дерев, припорошених філігранно змальованим інеєм. Тонке бачення та майстерна вправність художника дозволила зобразити, здавалося б, білий сніг сотнями відтінків, а затишні, тінисті куточки – напрочуд витонченими. 1902-1909 рр. – активна виставкова діяльність в Росії та Європі. Одночасно він засновує підприємство «Сучасне мистецтво» та займається організацією численних виставок, серед яких виставки японського живопису. Ігор Грабар став творцем першої наукової п’ятитомної «Історії російського мистецтва», в яку був включений розділ про «українське бароко». Вона заклала основи наукових принципів мистецтвознавства та системного аналізу історії мистецтва. З 1913 по 1925 рр. Грабар – директор Третьяковської картинної галереї. Він вирішує провести повну інвентаризацію музейного фонду галереї з детальним описом та фотографуванням кожного експонату, що було безпрецедентно, оскільки ніхто до нього цим не займався. В 1917 р. вийшов у світ перший каталог повного зібрання творів мистецтв. У 1918 р. Ігор Грабар заснував Державні центральні реставраційні майстерні. У 1926-1930 рр. – редактор відділу образотворчого мистецтва Великої радянської енциклопедії. Він був професором Московського університету, згодом директором Московського художнього інституту ім. В.І.Сурікова, директором інституту історії мистецтв АН СРСР, дійсним членом Академії Наук СРСР та Академії Мистецтв. Сам Ігор Грабар так описував вплив мистецтва на свою долю: «Мистецтво, мистецтво, мистецтво. З дитячих років і до сих пір воно для мене – майже єдине джерело радості й горя, піднесень та страждань, захоплення й обурення, єдиний справжній сенс життя». Помер Ігор Емануїлович Грабар на 90-му році життя 16 травня 1960 р. в Москві. Феноменальна працелюбність дозволила йому творити та бути активним до останнього подиху. А справ, яких вдалось започаткувати та реалізувати цій видатній, багатогранній людині, вистачило б на декілька життів.

Амвросій Бучма

Бучма Амвросій Максиміліанович (14.03.1891 – 06.01.1957) – український актор, режисер і педагог. Народний артист СРСР. Народився у Львові в сім'ї залізничника. Закінчив чотирикласне училище. Працював на різних роботах. 1905 р. прийнятий хористом, а потім актором до українського драматичного театру "Руська бесіда" (Львів). Після 1917 р. навчався в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, одночасно грав у театрах М. Садовського, І.Рубчака. 1919 р. очолив "Новий Львівський театр", на базі його й молодого театру Г. Юри був організований у 1920 р. Київський драматичний театр ім. І. Франка. В 1922–26 рр. та 1930–36 рр. працював у театрі "Березіль". Одночасно знімався в кіно на Одеській кіностудії. У 1926–30 рр. працював тільки в кіно. Створив образи у фільмах "Джіммі Хіггінс", "Тарас Шевченко", "Тарас Трясило", "Арсенал", "Нічний візник", "Велика гра", "Фата-Моргана", "Вітер зі сходу", "Назар Стодоля", "Щорс" та ін. В 1936–57 рр. – актор і режисер Київського драматичного театру ім. І. Франка. Зіграв ролі – у театрі: Миколи Задорожного ("Украдене щастя" І.Франка), Коломійцева ("Останні" М.Горького), Макара Діброви ("Макар Діброва" О.Корнійчука) та ін.; в кінофільмах: Басманова ("Іван Грозний"), Тараса Яценка ("Нескорені"), боцмана Дзюби ("В далекому плаванні"). Режисерські роботи: кіноф-м "За стіною", вистави: "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "Наталка Полтавка" І.Котляревського та ін. У 1946–48 рр. – художній керівник Київської кіностудії художніх фільмів. З 1940 – викладач у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого.

Олександр Артурович Роу

Олександр Артурович Роу - (8 березня 1906, Юрьєвець, Костромська губернія — 28 грудня 1973, Москва) - кінорежисер, сценарист, заслужений діяч мистецтв, народний артист. Його батьком був ірландець Артур Говард Роу - ірландський інженер, який в 1905 р. приїхав за контрактом в Росію налагоджувати борошномельне виробництво. Одружився з грекинею, а в 1914 р. повернувся на батьківщину, залишивши сім'ю. З 10 років Олександру довелося працювати для підтримки хворої матері - він торгував дрібної кустарної галантереєю. Закінчив семирічку і за порадою матері, вступив в промислово-економічний технікум. З 1921 р. працював в агіттеатрі «Синя блуза». Потім навчався і закінчів кіношколу ім. Бориса Чайковського і Драматичний технікум ім. М. М. Єрмолової. Працював на кіностудії «Міжрабпомфільм» асистентом у Якова Протазанова і у інших режисерів. З 1937 р. - режисер кіностудії «Союздетфильм» (потім - кіностудії ім. Горького). Один з небагатьох режисерів, які присвятили своє творче життя створенню фільмів-казок. Як режисер, він створив 16 фільмів, серед них – 14 казок : «По щучьему веленью», «Василиса Прекрасная», «Конёк-Горбунок», « Кащей Бессмертный», «Майская ночь, или Утопленница», «Марья-искусница», «Морозко», «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Королевство кривых зеркал», «Огонь, вода и… медные трубы», «Варвара-краса, длинная коса», «Финист — Ясный Сокол» та ін. Від фільму до фільму удосконалювалася технічна сторона роботи над казками, збільшувалася кількість спецефектів, багато уваги приділялося гриму і декораціям. У нього був свій постійний набір акторів, серед яких він намагався розподілити основних персонажів. А Георгій Мілляр іноді грав і три ролі в одному фільмі! Олександра Роу справедливо називають першим кіноказкарем країни. Роу екранізував, в основному, фольклор, народні казки, їх літературні обробки, намагався донести не тільки зміст і «добрим молодцям урок», а й душу казки, дух і моральні традиції рідної країни. Його картини пройняті поезією, оптимізмом, гумором, пустощами, в них багато музики і незвичайних персонажів. Іноді в них проскакують сучасні слівця, приказки, побутові подробиці, як би жартуючи над глядачем, залучаючи його самого в веселу казкову феєрію.

13 березня – День визволення Херсона від нацистських загарбників.

13 березня 1944 року Херсон визволили від нацистських загарбників. Окупація тривала 31 місяць. Операцію з визволення міста розробили у штабі 28-ї армії. Звільняли Херсон бійці 3-го Українського фронту. У ніч проти 12 березня солдати на човнах форсували Дніпро у районі селищ Садово та Антонівка. І вже зранку, 13 березня, ворожа оборона на найближчих підступах до Херсона була прорвана. Відзначення Дня визволення міста від фашистських загарбників – свідчення того, що наш народ досяг Великої Перемоги у запеклих боях ціною власного життя. Жива пам’ять про їх славні вчинки. Це означає, що свобода, незалежність, високий патріотизм і пам’ять про близьких завжди буде з нами.

Шевченківські дні

Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) – знаменитий український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч зі світовим ім'ям. Член Кирило-Мефодіївського братства, aкадемік Імператорської академії мистецтв, Національний герой і символ України. Він завжди був патріотом України, вся його творчість присвячена українському народу, його звільненню від соціального та політичного гніту. Народився майбутній поет України 9 березня (25 лютого за ст.ст.) 1814 року в с. Моринці Звенигородського повіту на Київщині в родині селян-кріпаків. З цього села родом мати поета, кріпачка поміщика Енгельгардта. Тут у них народився син Тарас. У 1816 році родина Шевченків повернулася до рідної Кирилівки, де пройшло все дитинство поета. За своє недовге життя Тарас Шевченко залишив нам велику спадщину в літературі, та художньому мистецтві світу, і неоціненний вклад в розвиток української культури. Перу Тараса Григоровича Шевченка належать: поеми, балади, повісті, збірки віршів, та більше 1000 картин. Праці Шевченка перекладені на велику кількість мов всього світу, тож не лишайтеся осторонь і ви: «Учіться, читайте, чужому навчайтесь й свого не цурайтесь».

Від щирого серця вітаємо всіх наших жінок!

Від щирого серця вітаємо всіх наших жінок!

День Жінки – це особисте свято кожної свідомої людини. Людини, небайдужої до природніх цінностей та найперших людських пріоритетів. Рід. Сім'я. Мати, сестра, бабуся, подруга, – всі ці статуси важать багато для кожної людини у суспільстві. А людина – істота суспільна. Для чоловіків крім того – дівчина, дружина, особливо дружина – уособлення затишку, статусу, роду, продовження життя.

Зі святом, рідні, кохані, шановні, прекрасні! Нехай весна живе у вашому серці. Щодня, за будь-якої погоди та при будь-якому настрої. А настрій – нехай вам забезпечують ті, хто поряд, хто любить вас і кого любите ви.

Леся Українка

Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач) – геніальна українська поетеса, яку називають дочкою Прометея за її художнє слово, сповнене волелюбності й оптимізму, за силу духу і романтичність. Народилася вона 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинський в інтелігентній сім'ї: мати –Ольга Косач, українська письменниця відома під псевдонімом Олена Пчілка, батько – Петро Антонович Косач був юристом, любив літературу і живопис. У родині спілкувалися українською мовою, читали українською, російською, англійською, французькою, італійською та іншими мовами, шанували народні звичаї. Діти, а їх було шестеро, змалку ходили в національному одязі, співали народних пісень, гралися разом із сільськими ровесниками. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М.Драгоманов (дядько по матері), М.Старицький, М.Лисенко. Усе це сприяло ранньому розвитку і входженню Лесі в літературу: у чотири роки вона навчилася читати, в п'ять – грати на роялі, у дев'ять років – писати вірші, у тринадцять – почала друкуватись. У 1884 р. у Львові в журналі «Зоря» було опубліковано два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з'явилось ім'я – Леся Українка. У десять років дівчинка захворіла на туберкульоз кісток: із неповних 43 років, відведених Лесі долею на земне життя, понад 30 тривав двобій з тяжкою недугою. У 1893 році у Львові вийшла перша збірка поезій Л.Українки «На крилах пісень. Друга поетична збірка «Думи і мрії» – побачила світ у Львові в 1899 році. Її відкривала поема «Давня казка». Взагалі літературна спадщина Лесі Українки складається з ліричних поезій (збірки: «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки»), поем («Русалка», «Роберт Брюс», «Давня казка»), драматичних поем («Блакитна троянда», «У пущі»), віршованих драм («Лісова пісня»). Також Леся Українка писала прозою («Така її доля», «Жаль», «Над морем»). Твори Лесі Українки, крім великого ідейного значення, мають ще й високу мистецьку вартість. У своїх ліричних поезіях, епічних поемах і передусім у драматичних творах вона увела нові засоби мистецького слова, форми вислову, мелодію вірша. Найсильніше письменницький талант Л.Українки виявився в драматичних творах. До них вона брала теми з Біблії, старинної історії, з часів середньовіччя, французької революції. В творах письменниці виявились не тільки її великий поетичний талант, глибока й широка освіта, але й гаряча любов до рідного краю.

Олексій Єлисейович Кручоних

Олексій Єлисейович Кручоних (справжнє прізвище - Кручений; 21 лютого 1886, селище Оливське Вавиловської волості Херсонської губернії — 17 червня 1968, Москва) — поет-футурист. Ввів у поезію зарозумілу мову, тобто абстрактну, безпредметну мову, очищену від «життєвого бруду», затверджуючи право поета користуватися «розрубаними словами, півсловами та їх химерними хитрими поєднаннями». Народився в селянській сім'ї. 1906 р. закінчив Одеське художнє училище. Від 1907 р. жив у Москві. Починав як журналіст, художник, автор пародійно-епігонських віршів (збірка «Старовинна любов»). Від 1912 р. активно виступає як один з основних авторів та теоретиків російського футуризму, бере участь в альманахах футуристів («Садок суддів», «Ляпас громадському смакові», «Троє», «Дохлий місяць»), випускає теоретичні брошури («Слово як таке», «Таємні вади академіків») та авторські збірки («Помада», «Поросята», «Взорваль», «Те лі ле»), які цілком (включаючи шрифт) малював сам. Виступав як співавтор Велимира Хлєбнікова (поема «Гра в пеклі» та лібрето футуристичної опери «Перемога над сонцем», музика Михайла Матюшина). У останній проголошував перемогу техніки й сили над стихією та романтикою природи, заміну природного, недосконалого сонця новим рукотворним, електричним світлом. Головний теоретик та практик «зарозумілої поезії», автор хрестоматійно знаменитого зарозумілого тексту «власною мовою» «Дир бул щил» зі збірки «Помада». Під час Першої світової війни та революції Кручоних жив у Грузії. Заснував групу футуристів «41°», до якої увійшли також Ігор Терентьєв, Ілля Зданевич, Микола Чернавський. 1920 р. повернувся до Москви й переніс туди діяльність групи. Долучився до групи ЛЕФ. Займався антикварною та букіністичною діяльністю, підготував декілька збірок статей та віршів на свою честь; навколо нього (не без його участі) складається міфологізований ореол «великого зарозумільця», «буки російської літератури». Футуристичні твори Кручених, які сам він називав «продукціями», з'являлися спочатку невеликими брошурами в різних видавництвах, пізніше (приблизно від 1923 р.) — у власному виданні автора, розмноженому подекуди машинописним або рукописним способом. Всього Кручених опублікував 236 своїх «продукцій». Від 1930-х рр., після загибелі Маяковського та розстрілу Ігоря Терентьєва, вимушено відходить від літератури та живе тільки від продажу рідкісних книг і рукописів, що тоді теж далеко не віталося. Був членом СП СРСР. Коли 82-річний Кручоних помер, 86-річний Корній Чуковский, свідок перших виступів футуристів, записав в щоденнику: «Дивно. Він здавався безсмертним. Він один залишався з усього оточення Маяковського». Ставлення до поетичної творчості Кручоних досі залишається вкрай неоднозначним — від визнання його великим новатором-експериментатором до повного заперечення літературних здібностей.

20 лютого - День Героїв Небесної Сотні

20 лютого – це не просто черговий офіційний день в нашому календарі, це червона лінія, точка неповернення до старої пострадянської моделі відносин між владою та суспільством, до старих корупційних схем, а також неможливість повернення до багатовекторності, а по суті "проросійськості", у зовнішньополітичному курсі. Адже за все це не просто стояли люди на Майдані, за це заплачено дуже велику ціну – життя Героїв Небесної Сотні, які за ідеали свободи та демократії пожертвували собою та змінили хід історії нашої держави. Ці герої стали для всієї України не лише символом жертовності, героїзму та патріотизму, але і джерелом натхнення для наших героїчних воїнів, які гідно продовжують їх справу, захищають наше з вами право на вільне життя. Будьмо гідні своїх героїв, які віддали свої життя за нашу свободу та право на вільний розвиток. Герої не вмирають!

Софія Русова

Народилася Софія Ліндфорс 18 лютого 1856 р. в селі Олешня Городнянського повіту (нині Ріпкінський район) Чернігівської губернії. Родина Софії, незважаючи на аристократичне походження, усіляко підтримувала селянство: батько мав ліберальні погляди і здобув неабияку повагу у селян. Сестра Марія відкрила школу в селі Олешня для навчання селянських дітей. Початкову освіту Софія здобула вдома, а в 10 років вона вступила до 3 класу найпрестижнішої у Києві Фундуклеївської жіночої гімназії. У 1871 р. Софія Федорівна в свої 15 років разом із старшою сестрою відкрила в Києві перший україномовний дитячий садок, який відвідували діти М. Старицького. Саме письменник познайомив Софію та Марію зі Старою Громадою і її діячами – М. Драгомановим, В. Антоновичем, П. Чубинським, П. Житецьким, Ф. Вовком, О. Русовим та ін. Сестри Ліндфорс дозволяють використовувати приміщення дитячого садка у вечірні години для зібрань та репетицій п’єс українською мовою, яка на той час була під забороною. Після революції 1905 р. жінка працює в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови, розробляє і читає курс лекцій з української літератури для слухачок Бестужівських курсів у Петербурзі, там же за її участю була видана збірка „Кобзаря” Т. Г. Шевченка. У 1906 р. С. Русова робить рішучий крок і видає „Український буквар”, незважаючи на те, що таких підручників російська цензура зазвичай не пропускала. З 1909 р. Софія Федорівна працює викладачем педагогіки у Фребелівському жіночому інституті, який готував працівників дошкільних закладів та викладає французьку мову у Комерційному інституті. Паралельно вивчає основні зарубіжні концепції реформування школи, працює над створенням контурів української національної системи освіти. Свої новаторські думки вона викладає у статтях для журналу „Світло”, першого україномовного педагогічного часопису, співредактором якого була й сама Русова. Засади видання базувалися на педагогічних ідеях і поглядах відомих педагогів – П. Лесгафта, М. Пирогова, Л. Толстого, а також українських діячів культури – Т. Шевченка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, П. Житецького, М. Коцюбинського, М. Сумцова та ін. Основна ідея Софії Русової – створення національної системи освіти, функціонування школи й виховання у повній відповідності з особливостями й потребами своєї нації. Школи в Україні, на думку С. Русової, мають бути різними за методам та формами, але всі вони повинні бути національними за своєю сутністю, навчання вестися рідною мовою, а учні мусять вчити не лише академічні науки, а й пізнавати країну, у якій проживають. Яскравий карє`рний шлях Русової обірвався після остаточного приходу до влади більшовицького уряду. Педагог зневірилась у можливості національного відродження України. Переслідування з боку нової влади змушує її емігрувати до Чехословаччини. Там вона продовжує вести активну педагогічну і науково-видавничу діяльність: створює концепцію Українського Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі та входить до ради Світового союзу жінок. Проте і найбурхливіша енергія гасне – 1940 р. у віці 84 років Софія Русова помирає у Празі. Софія Русова була переконана, що головною особливістю нового виховання є те, що воно базується на зусиллі самої дитини. Лише індивідуальний підхід і повага може виховати справжню особистість. Вона була собою і хотіла, щоби кожна особистість, незважаючи на вік, статки, соціальний статус, могла реалізуватися. «Хай кожна душа, кожна голівонька одрізняється в школі своєю фарбою, своєю формою», – цитата-кредо цієї надзвичайної жінки. Поєднання раціонального мислення науковиці та надзвичайної любові до оточуючих – причина успіху та основа діяльності геніальної просвітниці.

4 лютого - Всесвітній день боротьби проти раку

Всесвітній день боротьби проти раку проголошений «Міжнародним союзом з боротьби з онкологічними захворюваннями» - Міжнародним союзом проти раку або UICC та відзначається щорічно 4 лютого. Мета цього дня в усьому світі - це підвищення обізнаності людей про рак як один із найстрашніших і згубних захворювань нашої сучасної цивілізації. Залучаючи увагу до запобігання, виявлення та лікування цього захворювання, можна домогтися гарних результатів, а в деяких випадках і повного одужання. Міжнародний день захисту від раку закликає широку громадськість до завдань, що стоять перед нашим світом в боротьбі з раковими захворюваннями і закликає небайдужих політиків і організацій-членів UICC відноситься до раку, як до одного з політичних пріоритетів. На даний момент вже відомо, що виникнення 43% ракових захворювань можна було б запобігти, орієнтуючись і дотримуючи елементарні норми здорової поведінки, такі як: огорожу доступу до куріння дітей, боротьба з курінням як таким; фізична активність; збалансована та здорова їжа; своєчасна вакцинація проти вірусів, які викликають рак печінки і шийки матки; утримання від тривалого перебування на сонці та в солярії; своєчасна діагностика і увага до власного здоров’я. Щороку у світі виявляється 12 млн. осіб, які вперше захворіли на рак. Близько 7 млн. помирають від хвороби. Україна відрізняється високим рівнем захворюваності на цю недугу. Рак посідає друге місце в структурі смертності населення України і разом з серцево-судинними захворюваннями визначає рівень здоров'я нації. Ризик захворіти на рак в Україні має кожен третій чоловік та кожна п’ята жінка, до 30 % хворих – особи працездатного віку. Актуальність проблеми визначається складністю своєчасної діагностики, часто пацієнти пізно звертаються до лікарів, коли допомогти їм вже неможливо. На обліку в онкологічних установах України перебуває понад мільйон хворих. У боротьбі з онкологією важливим є профілактичний напрямок, зокрема, підтримка імунітету та здоровий спосіб життя. Всесвітня організація охорони здоров'я серед головних чинників появи онкопатологій називає надмірну вагу, куріння та зловживання алкоголем. Онкологи наголошують: при виявленні хвороби на ранній стадії до 40% хворих можливо вилікувати. Тож, у Всесвітній день боротьби з раком медики закликають громадян до свідомого ставлення до свого здоров’я та своєчасного звернення до лікарів для діагностування недуги на ранніх стадіях. Пройдіть обстеження вчасно: бережіть своє здоров’я, адже це найцінніший дар у житті!

29 січня - День пам’яті Героїв Крут

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) або 17 (30) січня 1918 року біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва, 18 км на схід від Ніжина. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. У бою під Крутами оборонці української державності виконали наказ командування і зупинили стрімкий наступ ворога. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Берестейський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності. Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. В Україні відзначення бою під Крутами розпочалися лише напередодні проголошення її незалежності. 29 січня 1991 року з ініціативи Народного руху України, за участі В'ячеслава Чорновола, Студентської спілки, інших національно-демократичних організацій в Крутах було встановлено хрест та відбувся перший невеличкий громадський мітинг. На державному рівні вшановувати пам'ять героїв Крут почали в Україні лише з 2004 р.

День Соборності України

Щорічно в цей день відзначають важливу історичну подію, що відбулася в 1919 році - проголошення Акту злуки Української народної республіки і Західноукраїнської народної республіки. Також цього дня згадують підписання Четвертого Універсалу Центральної Ради. Це сталося роком раніше - 22 січня 1918 року. Цим документом проголошувалася повна незалежність УНР.

Пласідо Домінго

Пласідо Домінго народився 21 січня 1941 р. в кварталі Барріо де Саламанка в Мадриді, Іспанія. Батьки були зірками сарсуели, іспанського музично-драматичного жанру. У 1949 р. у віці 8 років Пласідо разом з сім'єю переїхав до Мексики, де його батьки заснували власну театральну трупу. На 13 років столиця Мексики стала його рідною домівкою. У Мехіко Пласідо навчався музиці в національній консерваторії, куди був прийнятий у віці 14 років. У 16-річному віці дебютував в трупі своїх батьків як співак. Рано ставши батьком, в молодості Пласідо брався за будь-яку музичну роботу. Співав в мюзиклах, грав на фортепіано для гастролючої балетної трупи, підробляв тапером в барах, виконував невеликі драматичні ролі в телевізійних постановках, писав фонову музику для вистав. Організував власну музичну програму на новій культурній радіостанції в Мехіко, навчав хор для сарсуели і мюзиклів, де вперше встав за диригентський пульт; акомпанував матері на піаніно під час її сольних виступів, виконував в театральній трупі батька невеликі ролі як баритон. Все це дало Пласідо неоціненний життєвий і професійний досвід. Його дебют на великій сцені відбувся 23 вересня 1959 р. в партії Борса в опері «Ріголетто» в Palacio de Bellas Artes в Мехіко. Перша головна роль - Альфредо в «Травіаті» була виконана 19 травня 1961 р. Після успіху в світовій прем'єрі «Дона Родріго» Хінастери в New York City Opera на артиста обрушується град запрошень, для нього відкриваються сцени кращих оперних театрів. У 1967 р. він вже як іменитий професіонал відкриває для себе Європу. 1968 р. починає новий етап в житті тенора: Домінго дебютує на сцені Метрополітен-опера в Нью-Йорку, тоді він заспівав партію Мауріціо в опері «Адрієна Лекуврер». Наступні чотири десятиліття без Домінго тут не обходиться жоден сезон. У його арсеналі головні партії в операх «Лючія ді Ламмермур», «Турандот» «Ернані», «Богема», «Дон Карлос», «Парсифаль», «Сірано де Бержерак», «Тоска», «Кармен», «Гойя», «Травіата», «Паяци», «Трубадур», «Джоконда», «Бал-маскарад» (з іспанською співачкою Монтсеррат Кабальє – цей дует потім став одним з найпопулярніших в світі). При всьому різноманітті різнопланових партій у артиста не було ні улюбленої оперної ролі, ні улюбленої оперної сцени, відзначають музикознавці. Однак помічено, що в Метрополітен-опері Домінго виступав частіше, ніж на інших провідних майданчиках світової оперної сцени. 21 раз тенор відкривав сезони в Метрополітен-опері, ще в 1999 році побивши рекордне досягнення Енріке Карузо. З 1968 по 2009 рр. Пласідо Домінго 42 сезони поспіль виступав на сцені Метрополітен-опера. Щорічний графік тенора включав 60-70 виступів в якості виконавця і ще кілька десятків в якості диригента. У 1992 р. був художнім керівником Всесвітньої виставки в Севільї. 7 липня 1990 р., напередодні фіналу чемпіонату світу з футболу 1990 р., почали свою співпрацю тріо класичних оперних тенорів – Пласідо Домінго, Хосе Каррерас і Лучано Паваротті. Вони виступили в древніх термах Каракалли в Римі. Образ трьох тенорів в парадних вечірніх костюмах, які співають на концерті Кубка світу, полонив світову публіку . Репертуар «Трьох тенорів» варіювався від бродвейських опер до неаполітанських пісень і поп-хітів. Серед фірмових пісень групи були «Nessun dorma» з опери Пуччіні «Турандот», яку зазвичай співав Паваротті, і Балада « 'O sole mio», яку всі три тенора, зазвичай, співали разом. «The Three Tenors» з 1990 по 2003 рр. зробили декілька світових турне. 24 серпня 2008 року на церемонії закриття Олімпійських ігор в Пекіні Домінго виконав пісню китайською мовою зі співачкою Сун Цзуїн. У 2012 р. 71-річний тенор брав участь більш ніж в 80 виставах, включаючи спів і диригування, – в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Валенсії, Монте-Карло, Мадриді, Берліні, Лісабоні, Шанхаї, Вероні, Лондоні, Києві, Сантьяго (Чилі), Мехіко, Цюріху, Зальцбурзі, Новому Орлеані, Севільї, Відні, Бахрейні, Стокгольмі, Мальме, Празі та Акапулько.

16 січня – Всесвітній день «The Beatles»

Сьогодні, 16 січня, з колонок і навушників справжніх меломанів звучать «Yesterday», «Yellow Submarine», «Let It Be» та інші твори однієї з найпопулярніших музичних груп всіх часів і народів - легендарної четвірки з Ліверпуля. З 2001 року за рішенням ЮНЕСКО 16 січня відзначається Всесвітній день «The Beatles» (World Beatles Day). Дата, звичайно, вибрана не випадково. 16 січня 1957 року в Ліверпулі відкрився клуб «The Cavern», де почали свій шлях до слави тоді ще нікому не відомі молоді музиканти Джон Леннон, Пол Маккартні і Джордж Харрісон. Через кілька років до них приєднався ще один майбутній «бітл» - Рінго Старр. Пізніше 16 січня сталося ще одна знаменна подія в історії «The Beatles»: в цей день в 1964 році журнал «Cashbox» присвоїв пісні «I Want To Hold Your Hand» перше місце в американському хіт-параді, після того як цей сингл розійшовся мільйонним накладом всього за 10 днів. У звичному складі «The Beatles» відпрацювали вісім років. За цей час вони офіційно випустили 13 альбомів, кожна пісня з яких ставала справжнім хітом. Почавши з наслідування класиків американського рок-н-ролу (великий вплив на четвірку зробило, наприклад, творчість Елвіса Преслі), «The Beatles» прийшли до власного стилю. Всесвітнє визнання група отримала в 1963 році після випуску синглу «Please Please Me». З цього моменту на планеті почалося божевілля, яке отримало говорить назва «битломания». Група мала великий вплив на розвиток світової музики. Багато відомі композитори і виконавці брали з них приклад. Крім того, «бітли» вперше використали деякі новаторські розробки в області звукозапису і зйомок відеокліпів. За версією журналу «Rolling Stone», група «The Beatles» займає перше місце в списку найбільших виконавців усіх часів. У грудні 2015 року клуб «The Cavern» передав в дар місту Ліверпулю пам'ятник музикантам, який зобразив легендарну четвірку що йде уздовж набережної. 16 січня, в честь цієї знаменитої групи, проводяться різні пам'ятні заходи і кавер-концерти пісень британської четвірки, а меломани всього світу знову включають пісні, які полюбилися людям будь-якого віку, щоб в черговий раз насолодитися творчістю «The Beatles».