7 травня в Україні святкують Міжнародний день радіо. Цього дня у 1895 році відомий фізик Олександр Попов презентував світу свій винахід – перший радіоприймач і продемонстрував його роботу. Видатний електротехнік одним з перших спробував перетворити електромагнітні коливання в зрозумілу ретрансляційну людську мову і таким чином створив перший прототип радіоприймача. Відтоді радіо посіло провідне місце в різних галузях життя. Це і техніка, і військова справа, і розважальні технології. Щорічно День радіо стали святкувати в СРСР з 1945 року. А в незалежній Україні у 1994 році Президент затвердив цю дату, як День працівників радіо, телебачення і зв’язку. Настільки звичне для нас явище, як радіосигнал, ще сто років тому вважалося чимось надприродним. Стрімкий розвиток радіотехнологій призвів до того, що зараз на основі перших розробок Попова створено такі революційні явища, як телебачення і мобільний зв'язок. Для студентів радіотехнічних ВНЗ це також особливий день. Молодь організовує різні заходи, які цікаві широкому колу глядачів і учасників. Основне шоу, яке користується найбільшою популярністю серед студентів – це вечірки у форматі Openair. Приємна атмосфера свята і свободи подарує незабутні враження.

Ірина Вільде – псевдонім української письменниці Дарини Дмитрівни Полотнюк-Макогон (Полотнюк – за чоловіком, Макогон – за батьком). Вона народилася 5 травня 1907 р. у м. Чернівці в родині письменника Дмитра Макогона, який походив з давнього шляхетського роду. У Чернівцях здобула початкову освіту. Через конфлікти батька з румунською владою у 1923 р. разом з усією родиною Вільде оселилася у Станиславі (тепер – Івано-Франківськ). Тут вона завершила середню освіту, працювала у приватній українській гімназії. Дослідники її творчості стверджують, що перший друкований твір, оповідання «Марічка», з’явився у 1926 році, коли Дарині було лише 19. Але в часи її літературого дебюту письменництво не вважалося гідним заняттям для дівчини з інтелігентної родини. Ось вона й підписала перше оповідання псевдонімом Ірина Вільде.З 1928 р. навчалася у Львівському університеті Яна Казимира на славістиці, була однокурсницею Богдана Ігоря Антонича, з яким пізніше підтримувала творчі контакти. На 4-му курсі змушена була перервати навчання, за одними джерелами – через матеріальні труднощі, за іншими – через підозру у причетності до Української військової організації (УВО). У 1933 р. Ірина Вільде вчителює і розпочинає свою журналістську діяльність: переїжджає до Коломиї, де працює у часописі «Жіноча доля». Тут письменниця й журналістка живе і працює до 1939 р. Дистанційно вона є активною у львівському літературному просторі – саме тут виходять її книжки. За збірку новел «Химерне серце» і повість «Метелики нашпильках», що вийшли у 1936 р., Ірина Вільде стала лауреаткою другої нагороди премії (першу вона не отримала) Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка – найпрестижнішої літературної відзнаки в українській Галичині. З 1944 р. і аж до смерті Ірина Вільде жила у Львові. Працювала кореспонденткою газети «Правда України» (1945–1949), була обрана депутатом Верховної ради УРСР, до обласної і міської рад м. Львова. Нагороджена двома радянськими орденами (1947, 1957). У 1965 р. отримала Шевченківському премію за роман «Сестри Річинські». Довгий час була головою Львівської організації Спілки письменників УРСР. Померла 30 жовтня 1982 р. Похована на Личаківському цвинтарі. Її твори – це розповіді про пересічних людей, про їхні щоденні клопоти, проблеми, звичайне життя з його дрібницями та переживаннями. Її творче кредо – додавати людям охоти до життя та боротьби за нього – пройшло через усю її долю.

И. А. Ефремов родился 9 (22 апреля) 1908 года в Вырице (Гатчинский район, Ленинградская область). Согласно записи в метрической книге, родился в семье вырицкого лесопромышленника в 1908 году, однако ещё в юности Ефремов «добавил» себе год, чтобы раньше начать работать. Способности Ефремова проявились достаточно рано: в четыре года он научился читать, в шесть —познакомился с творчеством Ж. Верна и полюбил книги о землепроходцах, мореплавателях и учёных. Во время революции родители развелись, и в 1919 году мать с детьми перебралась в Херсон. Иван прибился к красноармейской автороте, вместе с которой «сыном полка» дошёл до Перекопа. При бомбардировке Очакова был контужен и с этого времени начал немного заикаться. В 1921 году, демобилизовавшись, уехал в Петроград учиться. Учёбу пришлось совмещать с заработком на жизнь: Ефремов работал грузчиком, штурманом каботажного плавания, пильщиком дров, шофёром. Вернулся в Ленинград и поступил в университет на биологическое отделение. С середины 1920-х годов его жизнь проходит в экспедициях, приносящих многочисленные ценные находки и открытия. В 1937 году Ефремов экстерном окончил Ленинградский горный институт. За два года до этого он стал кандидатом, а в марте 1941 года — доктором биологических наук. В 1940-е годы Ефремовым разрабатывается новая отрасль знания, тафономия — учение о закономерностях сохранения остатков ископаемых организмов в слоях осадочных пород. Во время войны И. А. Ефремов начал писать свои первые «рассказы о необыкновенном», в которых сочетается научная фантастика и приключения. В этих рассказах он предсказал открытие алмазных месторождений в Якутии и голографию. Небольшой повестью «Катти Сарк» он непосредственно повлиял на судьбу знаменитого британского парусника, ныне отреставрированного энтузиастами и стоящего на берегу Темзы. В годы Великой Отечественной войны ученый создает свои первые масштабные произведения–историко-приключенческие повести с элементами фантастики «Путешествие Баурджеда» и «На краю Ойкумены», объединённые общим заглавием «Великая дуга». На материале Древнего Египта и Древней Греции он впервые ставит перед читателем ряд вопросов морально-этического характера, трактуя с гуманистических позиций проблемы взаимоотношений власти и общества, войны и мира, науки и религии. В пустыне Гоби, в экспедиции за «костями дракона», у Ефремова родился замысел создать произведение о космическом будущем, о Великом Кольце миров Вселенной, о красивых, «ненасытных в подвиге» людях, подлинных человеческих отношениях и планете, превращённой её жителями в цветущий сад. Таким произведением стал роман «Туманность Андромеды». Второй роман писателя, «Лезвие бритвы», стал ответом на проблемы, возникшие перед страной к началу 1960-х годов, когда требовались новые подходы к управлению обществом и воспитанию, развитие наук о человеке, объединение всех людей планеты в борьбе за ядерное разоружение. К концу 1960-х годов появился роман-предупреждение «Час Быка». Писатель предупреждал о грозящей социальной, экологической и нравственной катастрофе. В 1972 году выходит последний роман писателя — роман «Таис Афинская», в котором автор обратился ко времени Александра Македонского и попытался проследить, как ставились тогда те проблемы, решения которых он показал в произведениях о будущем. Исследования малоизвестных женских культов, сосредоточение внимания на внутреннем мире женщины и её роли для исторических судеб, поиск красоты и истины — всё это собрано в романе и показано в широком историческом контексте столкновения античной и восточной культуры. Иван Ефремов умер 5 октября 1972 года, на 65-м году жизни.

Борис Дмитрович Греков народився м. Миргороді (Полтавська губернія, Російська імперія) 21 (09) квітня 1882 року у сім'ї начальника Миргородської поштово-телеграфної служби. Родина належала до давнього миргородського міщанського роду. Пізніше разом із сім'єю переїхав до м. Холма (нині Хелм), а потім до м. Грубешова (нині Грубешув, обидва зараз у Польщі).Закінчив класичну гімназію в м.Радом (Польща). Навчання продовжив у Варшавському університеті ,закінчив Московський університет. До Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 року викладав в Імператорському комерційному училищі, на Вищих жіночих (Бестужевських) курсах, у Петербурзькому університеті, з 1916 року — у його філії в м. Перм. За часів СРСР викладав у вищих навчальних закладах Пермі, Сімферополя, Ташкента. Професор Ленінградського та Московського університетів. Був директором Ленінградського відділення Інституту історії СРСР АН СРСР, Інституту історії матеріальної культури АН СРСР, Інституту слов'янознавства АН СРСР, Інституту історії СРСР АН СРСР. Академік-секретар Відділення історії та філософії АН СРСР.Лауреат Державної премії СРСР. Нагороджений 2-ма Орденами Леніна. Борис Дмитрович Греков помер 9 вересня 1953 у Москві. Борис Дмитрович Греков головну увагу приділяв економічній історії слов'янства, зокрема східного, — вже перша його монографія «Новгородский дом святой Софии»(1914) була присвячена історії значного монастирського вотчинного комплексу. Злет наукової кар'єри Грекова припав на часи сталінських репресій. Науковець також зазнав переслідувань: факт його участі у Білому русі в Криму був широковідомий. 1930 року вченого заарештовано у «справі академіка Платонова», його старший син відбув строк на Соловках. Це змусило Грекова вдаватися до наукових компромісів, писати роботи «на замовлення». Зокрема це позначилося на його працях, присвячених соціально-економічному розвитку східних слов'ян у добу Середньовіччя, виникненню та розвитку феодальних відносин у Київській Русі. Якщо спочатку, під впливом теорії Й. Сталіна про перехід до феодалізму в результаті революції рабів, Греков у своїй творчості був змушений допускати домінування на певному етапі історії Давньої Русі рабовласницьких відносин («Рабство и феодализм в Древней Руси», то пізніше він відстоював теорію виникнення феодальних відносин у східних слов'ян у результаті безпосереднього розкладу родоплемінних відносин («Была ли древняя Русь рабовладельческим обществом?»(1935). Як компроміс Греков запропонував виокремити т. зв. дофеодальний період в історії Русі, який поєднував певні риси родоплемінного та рабовласницького ладу. Для цього він розробив концепцію двох періодів в історії Київської Русі: 1) визрівання феодальних відносин та створення «імперії», 2) феодальної роздробленості («Феодальные отношения в Киевском государстве»), яка й досі є найпоширенішою серед вітчизняних та зарубіжних дослідників. Найбільш повно погляди Бориса Грекова на соціально-економічну та політичну історію Давньої Русі були викладені в його монографії «Киевская Русь» (1939), яка зазнала багатьох перевидань у радянський час. До класичних можна зарахувати й узагальнюючі монографії Грекова «Культура Киевской Руси» (1944) та «Крестьяне на Руси с древнейших времен до XII века» (1946). Зокрема, під його патронатом у СРСР відродилося видання «Полного собрания русских летописей». При АН СРСР Борис Греков створив комісію з історії землеробства, яка з 1950-х рр. організовує регулярні симпозіуми з вивчення аграрної історії.

Будущий мастер родился 4 апреля 1932 года в селе Завражье (Костромская область) в семье литератора Марии Вишняковой и известного поэта Арсения Тарковского. Великая Отечественная война застала маленького Андрея во втором классе столичной школы. Семье пришлось вернуться на Волгу, в Юрьевец, к родным матери. Впоследствии именно дом в Юрьевце станет для художника образом его отчего дома в фильме «Зеркало» (там же потом откроют дом-музей Тарковского). В 1943-м Тарковские возвращаются в столицу. Андрей учится в средней школе (весьма посредственно), занимается рисованием и играет на фортепиано. В 1951-м 19-летний Тарковский поступает на арабское отделение ближневосточного факультета Московского Института Востоковедения. Но уже через два года бросает учебу. «Я пережил трудный момент… попал в дурную компанию... Мать меня спасла очень странным образом - устроила меня в геологическую партию. Я работал там коллектором, почти рабочим, в тайге, в Сибири. И это осталось самым лучшим воспоминанием в моей жизни», - вспоминал Тарковский. По возвращении в Москву 22-летний Тарковский поступает во ВГИК в мастерскую режиссера Михаила Ромма (по его словам, «выбор был скорее случайным, чем осознанным»). В 24 года ставит первый курсовой короткометражный фильм «Убийцы». Его совместная с Андроном Кончаловским дипломная работа «Каток и скрипка», созданная под влиянием работы французского классика Альбера Ламориса «Красный шар», получает первую награду на фестивале студенческих фильмов в Нью-Йорке. «Главная правда - в фактуре, чтобы было видно, что все подлинное: камень, песок, пот, трещины в стене. Не должно быть грима» - вспоминает Кончаловский. Уже первая полнометражная работа «Иваново детство» приносит 30-летнему начинающему советскому режиссеру Тарковскому мировую известность. В 1962-м картина получает «Золотого Льва» на Венецианском фестивале. В 1966-м году режиссер ставит историческую драму «Андрей Рублев», которая становится классикой мирового кинематографа. Последующие ленты Андрея Тарковского также являются одними из лучших фильмов за всю историю российского кинематографа – «Солярис», «Зеркало», «Сталкер». Но в Советском Союзе на него обрушивается град критики и ненависти. Творческая свобода Тарковского раздражает Госкино – режиссеру практически не дают снимать. А за рубежом Тарковским восхищаются легенды кино, такие как Федерико Феллини, Ингмар Бергман. Ленты советского режиссера удостаиваются престижных кинематографических премий: «Солярис» получает спецприз Каннского кинофестиваля, «Ностальгия», снятая режиссером в Италии, также награждается в Каннах. В 1984-м 52-летний мастер, будучи в Италии, решает не возвращаться в СССР. Через год ему ставят страшный диагноз: рак легких. Тяжело больной, он снимает в Швеции свой последний фильм – притчу «Жертвоприношение». Лента получает гран-при Каннского кинофестиваля, премию Британской академии кино и телевизионных искусств. На пике профессионального триумфа, 29 декабря 1986 года 54-летний Андрей Тарковский умирает в Париже. Он похоронен на Русском кладбище Сент-Женевьев-де-Буа в окрестностях Парижа.

Рюноскэ Акутагава родился в семье небогатого торговца молоком по имени Тосидзо Ниихара в час Дракона дня Дракона года Дракона, и поэтому был назван Рюноскэ (первый иероглиф, 龍, означает «дракон»). Матери Рюноскэ было уже за 30, а отцу за 40, когда тот появился на свет, что считалось в Японии того времени плохой приметой. Когда Рюноскэ было десять месяцев, в сумасшедшем доме покончила жизнь самоубийством его мать, после чего он был усыновлён бездетным братом матери Митиаки Акутагавой, чью фамилию впоследствии и принял. Старая интеллигентная семья дяди имела в числе своих предков писателей и учёных, бережно хранила древние культурные традиции. Здесь увлекались средневековой поэзией и старинной живописью, строго соблюдался старинный уклад, построенный на повиновении главе дома. В 1913году поступил на отделение английской литературы филологического факультета Токийского университета, где вместе с друзьями издавал литературный журнал «Синситё» («Новое течение»). Известность принесли рассказы из жизни средневековой Японии: «Ворота Расёмон», «Нос», «Муки ада». В молодости испытал сильное влияние таких японских авторов эпохи Мэйдзи, как Нацумэ Сосэки и Мори Огай, а также европейской литературы (Мопассан, Франс, Стриндберг, Достоевский). Акутагава хорошо знал европейскую, в том числе, русскую литературу. Рассказ «Бататовая каша» был вдохновлён повестью Гоголя «Шинель», «Нос» — одноимённой повестью Гоголя, а рассказ «Сад» -пьесой Чехова « Вишнёвый сад». В рассказе «Вальдшнеп» (1921) главные герои — русские писатели Лев Толстой и Иван Тургенев. С 1916 года Акутагава преподавал английский язык в Морском механическом училище. В 1919 поступил на работу в газету «Осака майнити симбун». В качестве специального корреспондента в 1921 году был отправлен на четыре месяца в Китай. Пребывание в Китае не принесло желаемого улучшения телесного и психического здоровья: писатель вернулся усталым и продолжал страдать бессонницей и нервными расстройствами, что передалось по наследству от матери. Тем не менее именно к этому периоду относится написание лучших его произведений, одним из которых стал новаторский рассказ «В чаще». По утверждению Аркадия Стругацкого, это «поразительное литературное произведение, совершенно уникальное в истории литературы, поднявшее откровенный алогизм до высочайшего художественного уровня». О преступлении рассказывает несколько человек, причём все версии противоречат друг другу. В 1920-х годах Акутагава также обращается к автобиографической прозе. Характерно название одного рассказа — «О себе в те годы». О периоде преподавания он написал в цикле рассказов о Ясукити («Рыбный рынок», «Сочинение», «А-ба-ба-ба-ба» и другие). «Слова пигмея» – собрание афоризмов и эссе на разные темы. В них Акутагава говорит о себе: «У меня нет совести. У меня есть только нервы». Все последние годы жизни Акутагава переживал сильное нервное напряжение. Навязчивыми стали мысли о самоубийстве. Всё это выражено в предсмертных «Жизни идиота», «Зубчатых колёсах» и «Письме старому другу». После долгих и мучительных раздумий о способе и месте смерти 24 июля 1927 года он покончил с собой.

Я.-А. Коменський народився у невеличкому містечку Нівніце в сім'ї мірошника. Рано втративши батьків, завдяки громаді здобув початкову, середню і вищу освіту. З 1614 р. завідував початковою школою в м.Прешові. Під час Тридцятилітньої війни (1618—1648), Коменський переховувався, а згодом оселився у м.Лешно (Польща), де працював ректором гімназії. Там він написав твори «Велика дидактика», «Материнська школа», «Відкриті двері до мов і всіх наук» та ін. Побував у Англії, Швеції та Голландії. В 1650—1654 рр. жив у м.Паток (Угорщина), де написав твори «Про культуру природних обдарувань», «Правила поведінки дітей», «Закони добре організованої школи», «Видимий світ у малюнках» та ін. Останні роки жив у Амстердамі, помер у 1670 р. (похований в Неардені, неподалік Амстердама). Коменський ще в ХVII столітті докладно описав у своїх працях сучасну школу: урок, навчальний рік, чверть, дзвоник, підручник, щоденник, наочне приладдя, парту, наганяй від учителя, обов’язкові предмети для вивчення. Педагогічним поглядам й педагогічній діяльності Коменського були притаманні демократизм, гуманізм, життєрадісність, релігійність — визнання Бога як першопричини появи природи і людини; сенсуалізм, згідно з яким началом пізнання є відчуття, досвід. Педагогічна спадщина Коменського охоплює всі найважливіші питання педагогічної науки. Але передусім вирізняються ідеї, які визначають необхідність навчання і виховання у школі. Згідно з ними, у школі повинні навчатися хлопчики і дівчатка, бідні й багаті. У процесі виховання людина вчиться пізнавати себе і навколишнє життя (розумове виховання), володіти собою (моральне виховання), вірити в Бога (релігійне виховання). Майбутнє держави і народу залежить від того, як організовано освіту, навчання і виховання підростаючого покоління. У своїх творах він обґрунтував основні принципи навчання: наочності, свідомості, міцності, послідовності та систематичності, посильності, емоційності. На його думку, їх дотримання зробить навчання легким, ґрунтовним і коротким. Я.-А. Коменський створив нові підручники замість застарілих середньовічних. Найвідоміші з них — «Відкриті двері мов і всіх наук», «Видимий світ у малюнках». Вважав, що підручники мають бути окремими для кожного класу, доступними для розуміння учнями, написані гарною мовою, відповідати вікові дітей; у них не повинно бути нічого зайвого. Я.-А. Коменський наголошував на тому, що успіхи школи в навчанні й вихованні учнів залежать передусім від учителя. Ця професія є «найпочеснішою під сонцем», а тому «найкращі з-поміж людей нехай будуть учителями». Педагог повинен любити свою справу, бути працьовитим, ентузіастом, сповненим життя, діяльним і чуйним, любити учнів, ставитися до них по-батьківськи, бути високоосвіченою людиною, живою бібліотекою і завжди прагнути до збагачення своїх знань і досвіду, добре володіти методикою передання знань учням. У педагогові він бачив не лише вчителя, а й вихователя.

Петро Могила 1596 (1597)–1647 —молдовський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1632 року, екзарх Константинопольського патріарха. Батько його — Симеон Могила, був господарем Валахії (1601 — 1607 рр.), потім Молдавії (1607 — 1609 рр.). Але у 1612 році він втрачає свою владу, родина переселяється до Польщі, до родичів — князя Ієремії Вишневецького. Петро одержав православну освіту у Львівському братському училищі, продовжив її у різних університетах Європи. Став військовим і навіть приймав участь у хотинській битві, але з часом надав переваги духовній діяльності. Могила жив у часи боротьби за Україну між римською та константинопольською церквами. Як духовний діяч, він надав переваги східно-православній церкві. У 1627 році був обраний Києво-Печерським архімандритом, який підкорявся константинопольському патріарху, але не київському митрополиту, і носив титул «великого архімандрита». Митрополит Іов Борецький, помираючи, залишив Петру свою бібліотеку, але наступником призначив Ісаю Копинського. Петро, не бажаючи ні в чому покорятися митрополиту, створив окремо від Києво-братської школи при Київській лаврі лаврську школу — вище училище «для викладання вільних наук на грецькому, слов’янському і латинському язиках»; а коли братчики визнали його за охоронця і опікуна своєї школи і підпорядкували її виключно власті Константинопольського патріарха, Петро з’єднав свою лаврську школу з братською. Могила домігся визнання польським королем у 1632 р. Владиславом IV легального існування православної митрополії у Києві і чотирьох єпархій. Могила відібрав у уніатів монастирі і церкви, в тому числі Софійський собор та Видубицький монастир. Він відновив старовинну церкву св. Володимира Спаса на Берестові і церкву трьох Святителів. Кошти для впорядкування церков і монастирів П. Могила брав звідусіль: від лаври, зі свого особистого майна, з пожертвувань благочестивих людей, нарешті, звертався за допомогою і до московського царя. Oсобливу увагу звернув Могила на Києво-братську школу, звану Могилянською. Митрополит видавав книги, зокрема: «Євангеліє Учительноє» (1637 р.); «Анфологион» (1636 р.); «Евхологион альбом» (1646 р.). Підготував латинською мові катехізис під назвою «Православне сповідання». «Сповідання» в перекладі з грецької було розіслане для перевірки і схвалення східним патріархам; надруковано грецькою мовою тільки в 1662 р. у Амстердамі. Могилою були видані «Збори короткої науки про артикули віри православних кафолических християн» (1645 р.). Петро Могила просив його поховати в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Він написав: «Бачачи, що занепад святого благочестя в народі руському походить не від чогось іншого, як від цілковитої нестачі освіти та науки, я дав обітницю Богу моєму — усе моє майно, що дісталося від батьків, і все, що буде діставатися від прибутків, одержаних із доручених мені святих місць, з маєтків для цього призначених, віддавати частково на відновлення зруйнованих храмів Божих, від яких залишилися жалюгідні руйновища, частково — на заснування шкіл у Києві». Помер Петро Могила у 1647 році в Києві. Канонізований Церквою 1996 року. Пам’ять святителя Петра Могили вшановують 14 січня (1 січня за ст. ст.).

Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) – знаменитий український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч зі світовим ім'ям. Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860). Національний герой і символ України. Він завжди був патріотом України, вся його творчість присвячена українському народу, його звільненню від соціального та політичного гніту. За своє недовге життя Тарас Шевченко залишив нам велику спадщину в літературі та художньому мистецтві світу. І просто неоціненний його вклад в розвиток української культури. Перу Тараса Григоровича Шевченка належать поеми, балади, повісті, збірки віршів. Він автор більше 1000 картин. Праці Шавченка перекладені на велику кількість мов всього світу, тож не лишайтеся осторонь і ви: «Учіться, читайте, чужому навчайтесь й свого не цурайтесь» .

Ось уже 100 років люди розгадують кросворди... Кросворд став незмінним супутником періодичних видань. Деякі з них помітили зв’язок між публікацією кросвордів і зростанням тиражів і стали спеціалізуватися саме на хрестословах. Вони тренують пам'ять, відточують кмітливість, підвищують грамотність, вчать працювати з довідковою літературою. Ідеальний спосіб одночасно поглибити знання та скоротати час в дорозі. Усе це – про кросворд, з англійської – перетин слів. Праобраз кросворда було знайдено під час розкопок Помпеїв. Він датується 79-им роком нашої ери, коли відбулося виверження Везувію. У сучасному вигляді словесні головоломки з’явилися на початку XX століття. На звання їхньої батьківщини претендують одразу Велика Британія, Сполучені Штати і Південно-Африканська Республіка. Проте найвірогідніше батько вордкросу (саме так він спочатку називався) – журналіст Артур Уїнн. Він виконував завдання редактора газети – розробляв сімейну забаву до різдвяних свят. «Магічні квадрати» — так називав свої загадки його дідусь — підказали журналістові ідею: розташувати відповіді на питання горизонтально та вертикально, аби вони доповнювали одне одного і назвав нову головоломку "cross-word puzzle". Уїнн втілив цю ідею у життя і став винахідником улюбленої розваги мільйонів дітей та дорослих. Саме її модифікацією потішив читачів недільний додаток до газети New York World 21 грудня 1913 року. Успіх новинка мала приголомшливий: читачі засипали редакцію листами. Згодом почали видаватися збірки кросвордів по всьому світові. Перші кросворди розгадувати було досить складно – чимало часу забирав пошук слів в енциклопедіях. Тоді на виручку прийшли довідники кросвордиста. Прогрес не стоїть на місці: відтепер хрестівки (а це український варіант назви) можна розгадувати в Інтернеті й мобільному телефоні. При цьому користуватися електронними довідниками, що самі пропонують можливі відповіді. А ще стало значно простіше складати кросворди: існують спеціальні комп’ютерні програми, завдяки яким навіть школяр може відчути себе справжнім кросвордистом. Словохрестя вийшли далеко за межі чорно-білих клітинок. Окрім загальних, є тематичні кросворди: для дітей, жінок, автомобілістів, любителів тварин, знавців окремих галузей науки. Лікарі вважають: головоломки лікують від стресу та сприяють збереженню світлого розуму до глибокої старості. Якщо людина справляється із кросвордом, то отримує такий само заряд оптимізму, який дарує п'ять хвилин сміху. Тож обирайте собі кросворд по силах, отримуйте задоволення від процесу та будьте оптимістами!

А Ти любиш розгадувати кросворди так само, як і я?..

День святого Миколая – свято на честь одного з самих шанованих у світі святих, який давно став символом добра і правди. Святий Миколай жив в III-IV cт. і прославився як великий угодник Божий, тому в народі його ще називають Миколою Угодником. Існує чимало легенд про його добрі справи. Так, одного дня він вирішив допомогти трьом сестрам, яких через бідність ніхто не хотів брати за дружин. Якось вночі він кинув їм через трубу камину три мішечки із золотими монетами. Потім Миколай продовжував допомогати бідним, залишаючись непоміченим і дивуючи місто. Він приносив у домівки іграшки й теплі речі для дітей, ліки для хворих. Але найголовніше – він робив це таємно і від усієї душі. День святого Миколая – це свято турботи і любові до ближнього. Вважається, що Святий Миколай охороняє воїнів, мандрівників, моряків, торговців, бідних, сиріт, і, звичайно, усіх дітей. Цього дня сироти особливо вірять, що Новий рік принесе їм диво – маму і папу. А в пам'ять про милосердя святого Миколая, в цей день відзначається Міжнародний день допомоги бідним. Святий Миколай – символ доброго духу, що дбайливо спостерігає за дитиною впродовж року. Якщо дитина робить хороше, – він радіє, якщо погане, – засмучується. І хороші вчинки, і погані святий Миколай записує в спеціальну книгу. Але малюки, як правило, в очікуванні свята і подарунків, не бешкетують, намагаючись дати зрозуміти Святому Миколаю, що вони завжди готові бути хорошими. Так само прийнято, щоб до малюків Святий Миколай приходив зі своєю свитою. Його супроводжують двоє ангелів і двоє бісів. Перші повинні повідомляти свого покровителя про хороших дітей, другі ж нашіптують Миколаю про усі провини винуватців урочистості. Перемагає завжди добро: ніхто з малечі не залишається без подарунків і всім хлопчикам і дівчаткам в ніч на 19 грудня Святий підкладає під подушку подарунки. Але у давнину в Україні існував особливий звичай «суворості»: дуже неслухняним діткам Микола крім подарунка підкладав різочку – маленький прутик, для науки за непослух і погану поведінку. Святого Миколая шанують всі християнські народи, але в кожній країні Чудотворець називається по-своєму: Миклаш, Йолупукі, Сент Ніколаус, Санта Клаус, Пер Ноель, Синтер Клаас та ін. Але не важливо, як до нього звертатися, Святий завжди почує молитву про щастя, мир і справедливість.

Микола Олександрович Ярошенко народився 1(13) грудня 1846р. у Полтаві, у дворянській сім'ї військовослужбовця Полтавського кадетського корпусу. Змалку хотів стати художником. Але батько мріяв про військову кар'єру сина й віддав його до Полтавського кадетського корпусу, який він закінчив 1863 року й виїхав на навчання до Санкт-Петербурга. Закінчив 1-у Санкт-Петербурзьку військову гімназію та Михайлівську артилерійську академію. У 1870 військового інженера, штабс-капітана Миколу Ярошенка призначено на Петербурзький патронний завод, де він пропрацював понад двадцять років. 1892 року у званні генерал-майора вийшов у відставку. Ярошенко часто приїздив до України, зокрема, в останні роки життя — на Полтавщину й Чернігівщину. Останні роки його життя і творчості пройшли в Кисловодську, де 1885 року він придбав будинок, так звану "Білу Віллу", в якій жив та працював до самої смерті. Перебуваючи в Кисловодську, до Миколи Ярошенка заходили Дмитро Менделєєв, Микола Дубовський, Михайло Нестеров. В останні роки життя, попри важку хворобу, Ярошенко багато мандрував : був на Волзі, в Італії, Сирії, Палестині та Єгипті. Був почесним громадянином Кисловодська. Помер 25 червня (7 липня) 1898р. у Кисловодську. Поховано на території місцевого Свято-Микільського собору, що стоїть поруч з його "Білою Віллою". У Санкт-Петербурзі Микола Ярошенко систематично трудився над малюнком та живописом під керівництвом Адріяна Марковича Волкова. Відвідував вечірню школу малювання Товариства заохочення художників, а пізніше — вечірні класи Петербурзької Академії Мистецтв. Його вчителем та ідейним керівником був Іван Крамський. Навчався мистецтва під час студійних подорожей до мистецьких центрів Західної Європи, Палестини, Єгипту, Кавказу. У 1976 його прийняли у Товариство пересувних художніх виставок. Від 1875 року виставляв свої роботи на пересувних виставках, а від 1876 до кінця життя був активним членом і одним із керівників Товариства. За своє творче життя створив понад 400 полотен і понад 1000 малюнків. Визначніші твори Ярошенка: «Кочегар», «В'язень», «Студент», «Курсистка», «Старе й молоде», «Причини невідомі». Твори на українські теми: «Жид і українець», «Каліки під Києвом», «Жебраки з Києво-Печерської Лаври», «На колисці», «Всюди життя» та ін. Свою мистецьку спадщину Ярошенко заповів рідному місту Полтаві.

«Он тайком стащил целый чернильный прибор со стола, за которым подписывали акт о безоговорочной капитуляции Германии в 1945 году». Роман Лазаревич Кармен (настоящая фамилия Корнман) советский кинооператор, кинодокументалист, фронтовой оператор, педагог, профессор. Народный артист СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии, трех Сталинских премий и Государственной премии СССР. Роман Кармен родился 29 ноября 1906г. в Одессе в семье известного писателя Л. О. Кармена . После смерти отца мальчик учился, подрабатывал продавцом газет, подручным в гараже. В 1922 году с матерью переехал в Москву. Пытался поступить в МВТУ , работал в ломбарде конторщиком, поступил на рабфак . С детских лет занимался фотографией . В 1932 году Роман Кармен окончил операторский факультет ВГИКа , но его первые киноработы появились ещё в 1929 году — серия сюжетов о коллективизации. В 1930 году вышел (ставший очень популярным в те годы) сюжет «Фабрика-кухня». После окончания обучения Р. Л. Кармен начал работать на Центральной студии документальных фильмов . Работал как фоторепортёр для журнала «СССР на стройке» . Кармен много раз снимал документальные фильмы о войне. Известность к нему пришла после того, как он снимал в Испании во время гражданской войны ( 1936 — 39 годы). Кадры, снятые на испанских фронтах Р. Л. Карменом и Б. К. Макасеевым , монтировались в специальные выпуски кинохроники — «К событиям в Испании». Член Союза писателей СССР с 1940 года. Роман Кармен снимал на фронтах Великой Отечественной войны во время сражений под Москвой и под Ленинградом. В феврале 1943 года он снимал сдачу фельдмаршала Паулюса под Сталинградом , а 9 мая 1945-го в Берлине — подписание акта о безоговорочной капитуляции Германии . В 1950—1970-е годы Кармен снимал во Вьетнаме (он стал первым советским человеком, побывавшим в джунглях Вьетнама и встретившимся там с Хо Ши Мином ), Китае , Бирме , Индии , Индонезии . Много снимал в Южной Америке. Среди известных работ Р. Л. Кармена такие фильмы, как «Испания», (1939); « Разгром немецких войск под Москвой », (1942); «Ленинград в борьбе», (1942); «Берлин», (1945); «Суд народов», (1946, о Нюрнбергском процессе ); «Повесть о нефтяниках Каспия», (1953); « Вьетнам », (1955) ; «Утро Индии», (1956); «Широка страна моя…», (1958 — первый советский панорамный фильм); «Покорители моря», (1959); «Пылающий остров» (1961) год; «Великая отечественная», (1965); « Гренада , Гренада, Гренада моя…», (1968, совместно с Константином Симоновым ); «Товарищ Берлин», (1969); «Пылающий континент», (1972). Роман Кармен имел огромное влияние на документальное кино Советского Союза. С 1960 года Кармен преподавал во ВГИКе . Зав. кафедрой режиссуры документального кино ВГИКа. Профессор, автор ряда книг и множества статей для газет и журналов. С 1965 года секретарь правления СК СССР . Роман Кармен умер 28 апреля 1978 года . Похоронен в Москве на Новодевичьем кладбище . «Роман Кармен показал ужасы фашизма и одновременно силу человека и его величие в борьбе. Его искусство было глубоко гуманно и революционно. Фильмы его были и останутся навсегда немеркнущим символом нашей эпохи».

У 1942 в Великобританії за ініціативою президента Ради з освіти Англії Уельсу Річарда А. Батлера і президента Британської ради М. Робертсона була скликана конференція міністрів освіти країн-союзників. Основним питанням конференції було відновлення системи освіти з настанням миру. Замість одноразового заходу до грудня 1945 року відбулося близько 60 зустрічей. Ідеї конференції знайшли підтримку у світовому співтоваристві. Після закінчення Другої світової війни в Лондоні пройшла конференція Організації Об'єднаних Націй по створенню організації з питань освіти та культури (ЕКО / Конф) (англ. United Nations Conference for the establishment of an educational and cultural organization (ECO / CONF)). Основними завданнями організації були встановлення справжньої культури миру та перешкоджання розв'язування нової світової війни, що реалізуються за допомогою сприяння забезпеченню «інтелектуальної та моральної солідарності людства». 16 листопада 1945 був підписаний Статут ЮНЕСКО, який був підписаний представниками 37 держав з 44, присутніх на зустрічі. Статут набув чинності після того, як був ратифікований 20 державами. Це сталося 4 листопада 1946. Перша сесія генеральної конференції ЮНЕСКО, в якій взяли участь представники 30 держав, пройшла в Парижі з 19 листопада по 10 грудня 1946. Практична діяльність ЮНЕСКО будується на засадах середньострокового плану, розрахованого на 6 років. У свою чергу, на підставі такого плану складаються три дворічні програми. Конкретна робота Організації, що проводиться в рамках затверджених програм і здійснюється за такими головними напрямами:

• Велика програма I — Освіта.
• Велика програма II — Природничі науки.
• Велика програма III — Соціальні та гуманітарні науки
• Велика програма IV — Культура.
• Велика програма V — Комунікація та інформація.

Організацією реалізується цілий ряд довгострокових широкомасштабних міжнародних програм і проектів у таких галузях, як океанографія, екологія,гідрологія, відновлювані джерела енергії, геологічна кореляція, науково-технічна інформація, комунікація, біоетика, управління соціальними перетвореннями, повернення культурних цінностей, збереження всесвітньої культурної і природної спадщини, професійно-технічна освіта, освіта для XXI століття тощо. Для координації міжнародної співпраці з реалізації цих програм створені та функціонують відповідні міжурядові комітети та ради. У країнах-членах діють національні органи із зазначених програм. Головний осередок ЮНЕСКО знаходиться в Парижі. ЮНЕСКО має видавництво Office des Presses de l'Unesco (різними мовами), в якому з'являються 26 періодичних видань, серед них «Кур'єр ЮНЕСКО» (35 мовами), «Культури», «Музеум», «Перспективи освіти» та ін. Україна є членом ЮНЕСКО від 1954р.

Олешківська Січ - територіально-військова організація запорозьких козаків України у пониззі на лівому березі Дніпра на території володінь Кримського ханства. Землі під Січ були надані ханом Девлет-Гіреєм ІІ на прохання кошового отамана Костя Гордієнка. Заснована у 1711 році після зруйнування царським військом у 1709 році старої Чортомлицької Січі. Олешківська Січ розташувалася в урочищі Олешки, навпроти сучасного міста Херсона. Спершу територія Олешківської Січі була незначною, з 1712 року, після поразки Росії у війні з Туреччиною, запорозькі володіння поширилися на північ до річок Орель та Самара. З цієї Січі козаки на певний час переселялися на місце колишньої Кам'янської Січі, але повернулися назад. Чим довше перебували запорожці під владою кримського хана, тим більше накопичувалось у них взаємного невдоволення і приводів для сварок з татарами. Запорожцям якнайсуворіше заборонили тримати в Січі гармати. З огляду на цю постанову всі гармати, які в них лишилися, татари відібрали, й коли якось запорізькі рибалки після повені побачили на лівому березі Дніпра (в урочищі Карай-Тебен) одну невелику гармату і сповістили про це кошового отамана, а той знайшов у тому самому місці ще 50 штук, то суворо наказав тримати їх таємно в одному зимівнику, остерігаючись, щоб татари не відібрали їх у козаків. Січ являла собою правильний чотирикутник з ровами й валами заввишки 1,5 метри, з редутами по кутах та брамою з північного боку. У центрі розташовувалися курені-напівземлянки. На захід від коша стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці, зроблена з очерету, біля якої був цвинтар і криниця, де ніколи не замерзала вода. Січ займала площу щонайбільше 2 гектари, це був майже правильний чотирикутник, обнесений ровами й валами та дерев'яним частоколом. Оборонний комплекс цієї Січі доповнювали 4 редути, в кожному з кутів форту. Згідно з Прутським договором від 11 липня 1711р. російський цар Петро І визнав факт виходу Війська Запорозького Низового з підданства його держави та погодився з тим, що від цього часу Військо вступало під протекцію Кримського ханства. Додатковою угодою гетьмана П. Орлика з турецьким урядом від 22 квітня 1714р. було остаточно визначено політичний статус Війська Запорозького в Османській імперії (Кримському ханстві): воно відтепер перебувало у подвійній залежності від Османів та Гіреїв; за участь у військових виправах кримських ханів запорожцям було обіцяно невтручання у їхні внутрішні справи, даровано податкові пільги та право займатися їхніми традиційними промислами на всій території Кримського ханства. У травні 1728 року в Олешківській Січі виникло повстання. Козаки скинули кошового отамана Костя Гордієнка й рушили вверх по Дніпру. Першими поселенцями Олешківської Січі стали ватажани-промисловці, які не брали участі у військовій кампанії 1709р., а з самого початку перебували на рибних та соляних промислах в пониззі Дніпра. З осені 1711 р., після повернення більшості запорожців з Бессарабії, де вони знаходились з військами шведського короля, олешківське поселення набуває рис, притаманних власне Січі. Від цього моменту кількість його мешканців зросла до 6 тис. осіб, самих тільки нежонатих козаків. При цьому багато січовиків ще перебувало у Буджаку та навіть у Валахії. Саме з цього часу починається зведення ровів та валів, адміністративних споруд та куренів, церкви. Олешківська Січ існувала впродовж 19 років, до 25 травня 1728 року, коли її було зруйновано представниками проросійської партії козацтва, лідерами якої були Іван Малашевич та Іван Гусак. А в1734р. козаки переселилися з ханських володінь в українські землі і заснували Нову Січ.