Міжнародний день ненасильства (Міжнародний день боротьби проти насилля) установлений Генеральною Асамблеєю ООН 27 червня 2007 року (резолюція ООН № A/RES/61/271). Цей день святкують щорічно 2 жовтня в день народження Магатми Ґанді - людини, яка була колись убита руками «класичних» насильників. За життя він був один із тих, хто пропонував альтернативу цьому самому насильству. Могандас Карамчанд Ґанді або в просто Магатма Ґанді (індійський державний і політичний діяч, національний герой. Один із керівників та ідеологів національно-визвольних рухів Індії. Сформулював філософію ненасилля, що вплинула на національні та міжнародні рухи прихильників мирних змін). Все його життя, починаючи з 24-ти років і до його насильницької смерті у віці 78-ми років було присвячене боротьбі з насильством в будь-яких його формах. Йому багато вдалося, але й багато чого залишилося не під силу. Рецепт, який він використовував у цій боротьбі не новий, але єдино по справжньому ефективний і дієвий – ненасильство. Мета цього дня, як сказано в резолюції Генеральної Асамблеї, – бажання затвердити культуру миру, розуміння і ненасильства.

Вперше Міжнародний день музики відсвяткували 1-го жовтня 1975 року. Засновником цього свята виступила Міжнародна музична рада (IMC) при всесвітній і поважній організації ЮНЕСКО. На 15-й Генеральній асамблеї IMC, проведеної в 1973-му році в Швейцарії (місто Лозанна) було прийнято відповідне рішення. Серед ініціаторів Міжнародного дня музики були присутні багато музикантів і композиторів, діячі міжнародних музичних організацій і товариств. Сер Ієгуді Менухін, голова IMC і його заступник Борис Ярустовський, звертаючись з листом до членів Міжнародної музичної ради 30-го листопада 1974-го року і окреслюючи цілі цього Дня для міжнародного співтовариства, підкреслювали важливість реалізації властивих ЮНЕСКО і всій світовій спільноті ідеалів миру і дружби між усіма народами, обмін досвідом та розвиток культур, взаємне поважне ставлення до різноманітних естетичних цінностей один одного, а також активне поширення музичного мистецтва для всіх верств суспільства в цілому. Щорічно День прекрасного і дивовижного світу музичного мистецтва відзначається проведенням чудових концертів та концертних програм, за участю кращих художніх колективів, музикантів та артистів. Скрізь звучать безцінні твори і шедеври, що стали надбанням світової музичної культури. Музика ніколи не старіє, вона дозволяє нам згадати минуле і зазирнути в наше майбутнє. Музика скрашує життя людей, змушує їх радіти і співпереживати, відкриваючи двері в прекрасний світ звуків і коливань наших власних струн душі.

Вітаємо Вас зі святом неоціненної праці – з Днем вчителя. Нехай удача допомагає в житті, нехай для роботи завжди будуть міцними нерви, світлими думки і хорошим настрій.

14-го травня 1998-го року Президентом України було підписано Указ № 471/98 про щорічне святкування Всеукраїнського Дня бібліотек. В Україні він відзначається 30-го вересня. Всеукраїнський день бібліотек свідчить про глибоку повагу народу до своєї духовної спадщини, освіти, науки, культури і, безперечно, про визнання тієї великої ролі, яку відіграють бібліотеки в житті країни. Сьогодні книгозбірні – це інформаційні, культурні, освітні заклади, які роблять вагомий внесок у розвиток українського державотворення, сприяють розбудові громадянського суспільства. За своїм природним призначенням бібліотеки є потужним знаряддям демократії, гармонізації суспільних відносин, важливим чинником інтелектуального, духовного і естетичного збагачення нації. Доносячи до людей увесь спектр різноманітних інформаційних потоків, розкриваючи реальну картину світу, вони сприяють всебічному розвитку особистості, вихованню кращих громадських якостей і патріотичної свідомості населення. Справжніми помічниками та порадниками на шляху до вершин знань і мудрості народу є бібліотекарі – вірні збирачі духовних скарбів, провідники у світ нового і непізнаного.

Бібліотека… Серце завмира,

Коли пірнаю в тишу таємничу,

Святилище пізнання і добра,

Що в майбуття через минуле кличе.

День пам'яті жертв Бабиного Яру присвячується всім загиблим в роки окупації Києва, людям різних національностей та конфесій, військовополоненим, українським патріотам, мирним жителям міста. Під час німецької окупації Києва у 1941–1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів нацистськими окупантами мирного населення і радянських військовополонених, євреїв та ромів за етнічною ознакою. 19 вересня 1941 року Київ захопила німецька армія, а через 9 днів окупаційна влада наказала євреям міста зібратися вранці 29 вересня в урочищі Бабин Яр на північно-західній околиці Києва. 29 та 30 вересня німецькі солдати розстріляли у Бабиному Яру понад 33 тисячі євреїв Києва. Упродовж двох наступних років страти у Бабиному Яру відбувалися по вівторкам і п’ятницям і тривали аж до звільнення Києва від окупації. У 1941–1943 роках у Бабиному Яру розстріляли 621 члена ОУН, серед них і відому українську поетесу Олену Телігу разом із чоловіком. 10 січня 1942 року було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року – трьох футболістів київського «Динамо»: Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка. Загалом там загинуло, за різними оцінками, не менше ста тисяч осіб. Тривалий час радянська влада намагалася замовчати трагедію у Бабиному Яру. Попри це, наприкінці вересня 1966 року кияни без дозволу влади зібралися у Бабиному Яру, щоб вшанувати пам’ять загиблих там євреїв. Тим вони започаткували традицію відзначення роковин трагедії Бабиного Яру, яке згодом визнали на державному рівні.

25 вересня виповнюється 85 років від дня народження Анатолія Борисовича Солов’яненка – всесвітньо відомого українського співака (лірико-драматичний тенор), громадського діяча, Героя України. Солов'яненко Анатолій Борисович народився 25 вересня 1932 року в м. Сталіно (нині Донецьк) в шахтарській сім'ї. Після закінчення середньої школи вступив до Донецького політехнічного інституту, де закінчив аспірантуру і працював викладачем на кафедрі інженерної геометрії. Усі ці роки удосконалював вокальне мистецтво в заслуженого артиста УРСР, видатного співака-тенора Олександра Коробейченка, брав участь у концертах художньої самодіяльності. У 1962 році був запрошений до Київського театру опери та балету, проходив стажування в театрі Ла Скала (Мілан), де став лауреатом конкурсу «Неаполь проти всіх». З 1965 – соліст Київської опери. У 1967 році був удостоєний звання заслуженого артиста УРСР, у 1975 – народного артиста СРСР. У репертуарі Солов'яненка – 17 оперних партій, багато арій, романсів, народних пісень. Широкою є географія гастролей співака: Болгарія, Румунія, НДР, Японія, Австралія, Канада. Кілька сезонів він проспівав у нью-йоркському «Метрополітен-опера», де виконав партії в операх Р. Штрауса, Дж. Верді, П.Масканьї. У 1980 році Солов'яненко став лауреатом Ленінської премії, грошову винагороду за неї він передав у Фонд Миру. У 1997 році отримав премію ім. Т.Г. Шевченка. Серед найкращих партій: Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фауст (в однойменній опері Шарля Гуно), Альфред («Травіата» Дж. Верді), Надір («Шукачі перлин» Ж. Бізе), Рудольф («Богема» Дж. Пуччіні) та ін. Світові знавці оперного співу визнали, що виконання Солов'яненком партії герцога в «Ріголетто» Дж. Верді було найкращим – вершиною майстерності. Анатолій Солов'яненко ніколи не був членом комуністичної партії і ніколи не заспівав жодної комуністичної пісні. Видатний українець, високоморальний і чесний, який досягнув найвищих світових вершин завдячуючи своєму таланту і праці. Заради української сцени він пожертвував спокусливими пропозиціями з Великого театру (Москва), не емігрував за кордон, хоча йому й обіцяли фантастичні гонорари. Разом з дружиною Світланою виростив двох синів – Андрія та Анатолія. Молодший син – Солов'яненко Анатолій Анатолійович – народний артист України, головний режисер Національної опери України. Помер Анатолій Борисович Солов’яненко 29 липня 1999 року в Козині. На честь Анатолія Солов'яненка названо малу планету 6755 Солов'яненко та викарбовано пам'ятну монету «Анатолій Солов'яненко».

23 вересня 2017 року виповнюється 145 років від дня народження С. А. Крушельницької – української оперної співачки і педагога. Соломія Крушельницька – видатна українська оперна співачка. Народилася «чарівниця» сцени 23 вересня 1872 року в селі Белявинцях на Тернопільщині в родині греко-католицького священика Амвросія Крушельницького. Музика ввійшла в життя Соломії з раннього дитинства. Ще маленькою дівчинкою Соломія вчилася грати на фортепіано, а з 10 років виступала в хорі, організованому її батьком. Помітивши палке бажання доньки до музики, батьки позичили грошей і відправили її вчитися в Львівську консерваторію. Там Соломія брала активну участь у концертах і студентських вечорах, чим привернула до себе увагу слухачів і фахівців. У 1893 році Крушельницька з медаллю закінчила консерваторію й відразу ж з великим успіхом дебютувала на сцені Львівської опери. Ставши солісткою оперного театру, Соломія поїхала до Мілану, аби продовжити музичну освіту. Через рік вона вже співала провідні партії в оперних театрах Італії, де швидко завоювала любов і вдячність місцевої публіки. Партії в операх: «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, «Африканка» Д. Мейєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Д. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших. Слава Крушельницької рознеслася по всіх країнах Європи. Постійно проживаючи в Італії, співачка тріумфально гастролювала в Португалії, Єгипті, Алжирі, Іспанії, Аргентині, Бразилії, Франції. Крушельницька завжди включала в свої програми українські народні пісні, які безмірно любила, а також твори українських композиторів: Лисенка, Людкевича, Вахнянина, Січинського. У 1939 році Крушельницька вирішила назавжди повернутися на батьківщину і переїхала до Львова. У 1944 році всесвітньовідома співачка стала викладачем Львівської державної консерваторії ім. Лисенка, а через 8 років – професором. Померла 16 листопада 1952 року і була похована на Личаківському кладовищі неподалеку від могили свого друга Івана Франка.

Мир – головна цінність для будь-якої людини. Захищати його ідеали, зміцнювати дружні відносини між державами, спільними зусиллями працювати для досягнення миру в усьому світі – основні принципи, якими керувалася ООН, заснувавши це свято. День миру був заснований 30 листопада 1981 року і протягом 20 років відзначався в день відкриття сесії ООН кожен третій вівторок вересня. У 2001 році була прийнята резолюція про проведення Міжнародного дня миру щорічно 21 вересня. ООН проголосила свято днем ​​відмови від насильства і припинення військових дій в усьому світі. В Україні День миру закріплено відповідно до Указу Президента України № 100 від 5 лютого 2002 року. В якості емблеми свята використовують зображення білого голуба з оливковою гілкою. Її творцем є Пабло Пікассо. Вперше цей символ був представлений на Всесвітньому конгресі прихильників миру, що проходив у Парижі в 1949 році. Міжнародний день миру – заклик до примирення, порозуміння, спільної роботи по зміцненню стабільності, дотримання прав і свобод людини.

Щорічно, в третю суботу вересня в Україні відзначають День винахідника і раціоналізатора, відповідно до Указу Президента № 443/94 від 16 серпня 1994 року. Винахідницьку та раціоналізаторську діяльність регулює Український інститут промислової власності - Укрпатент . На сьогодні Укрпатентом було зареєстровано близько 100000 патентів на винаходи, а також близько 10000 патентів на корисні моделі. Україна має безсумнівні інноваційні досягнення світового рівня – літаки із сімейства «Анів», ядерні технології Адаменка , технологія стимулювання росту рослин в сільському господарстві Пономаренка , медичні винаходи – спосіб боротьби з раком Завірюхи і лікування судин людини неоперабельним методом Бурого . День винахідника і раціоналізатора об’єднує людей різних професій і спеціальностей, але всі вони обов’язково наділені рідкісним даром творчості, відчуттям нового, умінням розширити межі звичного, вийти за рамки стереотипу. У 2017 році День винахідника і раціоналізатора України припадає на 16 вересня .

12 вересня 2017 р. виповнюється – 135 років від дня народження Л.В. Брюммера – українського живописця, життя якого пов’язане з Херсонщиною. Народився Леонід Володимирович Брюммер 1 вересня 1889 року в Херсоні . Батько майбутнього художника - німець Володимир фон Брюммер та мати - француженка Марія. Будинок Брюммера в Херсоні знаходився на Літейній вулиці Воєнного форштадта. З дитинства Леонід захоплювався живописом. Навчався у першій чоловічій гімназії Херсона (нині гуманітарний ліцей, школа № 20). Його першими вчителями малювання були Йосип Феглер та Олексій Іконніков . Потім було навчання у Київському художньому училищі, яке майбутній майстер закінчив у 1915 році на відмінно. Леонід Володимирович поїхав до Петербурга, де кілька місяців навчався в Академії мистецтв . Згодом Брюммер повернувся до Києва, працював в училищі, вчився у студії художників Кричевського і Мурашка в Українській Академії мистецтв, брав активну участь у громадському житті. Жив то в Києві, то в Херсоні. З грудня 1920 року Крим на 15 років став рідною домівкою Брюммера. А другою його професією була фотографія. Брюммер часто виставлявся на кримських художніх виставках, його роботи купували музеї. В гості приїздили друзі і рідні з Херсона, і сам він часто бував на батьківщині. З 1955 по 1971 рік Брюмер проживав в Джамбулі (тепер Тараз). За ініціативою його друга Г.В. Курнакова у 1957 році Брюммера було запрошено взяти участь у п’ятій Херсонській обласній виставці, присвяченій 40-річчю Радянської влади. Так Леонід Володимирович ще раз, своїми творами, побував у рідному Херсоні. Помер Л.В.Брюммер 1 листопада 1971 року, в будинку для престарілих м. Джамбула. Вперше ім’я Л.В.Брюммера з’явилося в енциклопедичному довіднику «Мистецтво України» (1996 р.), де йому присвячено невеликий нарис і вміщена репродукція картини «Видубецький монастир» . Декілька ранніх творів художника знаходяться і в Херсонському художньому музеї, які тоненькою ниточкою пам’яті зв’язують нас з талановитим земляком.

10 вересня виповнюється 105 років від дня народження Герлуфа Бідструпа – геніального карикатуриста з Данії. Хтось бачив його окремі малюнки в журналах, книгах, інших друкованих виданнях. Комусь пощастило дивитися художні альбоми, присвячені його творчості. Їх дуже мало видано в нашій країні. Бідструп малював карикатури, політичні шаржі, подорожні нотатки але найбільше він відомий своїми коміксами – невеликими смішними розповідями в картинках. Бідструп – датчанин, але гумор його не має національних кордонів. Ці смішні, курйозні, трагікомічний розповіді в картинках зрозумілі будь-якій людині, незалежно від віку і національності. Тематика абсолютно різна: побутові сценки, випадки на вулиці, у транспорті, на відпочинку, різні життєві ситуації, часом доведені до абсурду. Г ерлуф Бідструп народився 10 вересня 1912 року в Берлін і. Навчався Бідструп в Академії мистецтв у Копенгагені (1931–1935). З 1936 року співпрацював у газеті «Сосіаль-демократен», яка вміщувала його гострі сатиричні малюнки, присвячені актуальній тематиці, спрямовані проти ворогів демократії і миру. Герлуф Бідструп виконав серію малюнків під час подорожей до СРСР, Китаю, Чехословаччини. Щорічні гумористичні альбоми малюнків Бідструпа широко відомі в усьому світі. Помер карикатурист 26 грудня 1988 року в Данії.

День українського кіно – національне професійне свято працівників кінематографії, яке відзначається в Україні щорічно у другу суботу вересня. У 2017 році дане свято припадає на 9 вересня. Історія українського кінематографа почалася у вересні 1896 року в місті Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька короткометражних документальних сюжетів, а в грудні в Харківському оперному театрі він же влаштував перший публічний кіносеанс у Російській імперії. 1930-й рік був ознаменований показом першого звукового фільму «Симфонія Донбасу» режисера Д. Вертова. «День українського кіно» отримав статус офіційного державного професійного свята в 1996 році. 12 січня 1996 року в Києві, Президент України підписав Указ № 52/96 «Про день українського кіно» , який наказував відзначати цю дату щорічно у другу суботу вересня місяця. В указі йдеться, що нове професійне свято в країні вводиться «на підтримку ініціативи працівників кінематографії України».

Міжнародний день грамотності - один з міжнародних днів, що відзначаються в системі Організації Об’єднаних Націй. Цей день щорічно святкується 8 вересня відповідно до рішення 14-ї сесії ЮНЕСКО 1.141. Починаючи з 1966 року ЮНЕСКО відзначає Міжнародний день грамотності, намагаючись саме в такий спосіб привернути увагу суспільства й мобілізувати міжнародну суспільну думку, щоб збудити його інтерес і досягти активної підтримки зусиль, спрямованих на розповсюдження грамотності – однієї з головних сфер діяльності ЮНЕСКО починаючи з часів її першої Генеральної конференції в 1946 році. Традиція щорічно відзначати цей день започаткована відповідною рекомендацією Всесвітньої конференції міністрів освіти з ліквідації неграмотності, що відбулася в Тегерані у вересні 1965 року. Саме ця конференція рекомендувала оголосити 8 вересня, дату урочистого відкриття конференції, Міжнародним днем грамотності та святкувати його щорічно в усьому світі. У цей день проводяться конференції та злети вчителів, найвидатніших педагогів нагороджують. Свято було запроваджене й святкується не тільки на честь тих, хто дав людству писемність, але й всіх, хто навчає дітей і молодь та розповсюджує грамотність.

6 вересня 2017 р. виповнюється 120 років від дня народження І. К. Микитенка – українського письменника, життя якого пов’язане з Херсонщиною. Народився він у родині селянина-середняка. Навчався в містечку Рівному Херсонської губернії (нині Кіровоградська область) в двокласній міністерській школі, по закінченні якої в 1911 році вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища. У грудні 1914 pоку Микитенка відправляють на фронт. Він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, що згодом знайшло художнє відображення в його останній п'єсі «Як сходило сонце». Через три роки тяжко хворий він повернувся з фронту. Брав активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідував лікпунктом у с. Нечаївці, а також писав вірші і короткі п'єси на злободенні теми. Незабаром у місцевих газетах з'являються перші його публікації (вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» – новелах, оповіданнях: «Гордій» (1923), «У вершині» (1923), «Нуник» (1923). У ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах» (1926), та п'єса «У боротьбі» (1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту». Наприкінці 1926 року був викликаний до Харкова, де в 1927 році закінчує Харківський медичний інститут. У 1926-1928 pp. з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко – школяр» – перший його значний автобіографічний твір. У 1933 році з'являється перша книга роману «Ранок», присвячена темі перевиховання «важких» підлітків, недавніх безпритульних. В останні роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті» (1933-1936) і «Дні юності» (1935-1936); історичну п'єсу «Маруся Шурай» (1934), Певну цінність являють спогади («Про себе», «У хвилини спогадів» та ін.), які містять чимало автобіографічних свідчень, оцінок письменником власних творів, його літературні погляди. Загинув І. К. Микитенко у 1937 році, ставши жертвою сталінського беззаконня. Реабілітований у 1956 р.

День знань, або свято 1 Вересня, у всіх містах нашої країни святкується офіційно, згідно із Законом України від 12.05. 1999 року № 651-XIV «Про загальну і середню освіту» і є точкою відліку нового навчального року для школярів, студентів і викладачів усіх навчальних закладів країни. Традиційно 1 вересня супроводжується урочистими заходами – шкільними «лінійками», на яких присутні всі учні та викладачі. В середніх спеціальних та вищих навчальних закладах урочисті лінійки зазвичай не проводяться. Для першокурсників проходять урочисті збори. Ще в XV столітті Новий рік починався 1 вересня, а всі школи в ті часи були церковними, тому за парти учні сідали саме з церковного нового року. За іншою версією, найважливіші сільськогосподарські роботи закінчувалися саме з приходом календарної осені, тому відпускати на навчання дітей без особливої шкоди для сім'ї можна було саме в цей час. В Іспанії початок нового навчального року досі залежить від строків збирання врожаю, і в кожній провінції країни ця дата своя. В інших країнах немає єдиної для всіх дати. Наприклад, у Німеччині та Франції навчальний рік починається в період із серпня до кінця вересня, в Італії – 1 жовтня, в Японії – 1 квітня, у Грузії – 20 вересня. В Австралії, на протилежному боці земної кулі, починають навчатися в лютому, тобто, за їхнім календарем, – наприкінці літа.