1 листопада свiтова спільнота вiдзначає День заснування європейського Союзу. ЄС утворився на основі підписаного 7 лютого 1992 року Маастрихтського договору, який набув чинності 1 листопада 1993 року i який заклав основи існування Єдиної Європи. Європейський Союз починає свою історію від 9 травня 1950 року. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував нову форму політичної організації Європи силами створення спільного ринку вугільної і сталеливарної продукції Франції, Федеративної Республіки Німеччини та інших західноєвропейських країн як засіб зміцнення миру та стабільності на континенті, аби унеможливити саму думку про війну між європейськими націями. Iдею про нову «супердержаву» під назвою Європейський Союз висловив на початку XX століття Ольгерд-Іполит Бочковський – український учений, теоретик-візіонер. Сьогоднi Європейський Союз – економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані здебільшого в Європі. Європейський Союз – це сім’я демократичних європейських країн, які об’єдналися заради миру та процвітання. Країни, що входять до ЄС, заснували спільні інституції, яким було делеговано частину їхніх суверенних повноважень, завдяки чому стало можливо демократично приймати рішення з конкретних питань, які становлять спільний інтерес, на європейському рівні. Європейський Союз створив спільну валюту, динамічний спільний ринок, в якому люди, послуги, товари і капітал пересуваються вільно. ЄС намагається зробити так, щоб внаслідок соціального прогресу та справедливої конкуренції якомога більше людей могли скористатися перевагою спільного ринку. 16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський Парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Угода про асоціацію визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС на принципах «політичної асоціації та економічної інтеграції» і слугує стратегічним орієнтиром системних соціально-економічних реформ в Україні.

У жовтні 2018 р. виповнюється 75 років з часу визволення (1943) лівобережжя Херсонщини від фашистських загарбників. Визволення України стало можливим після Курської битви (5 липня – 25 серпня 1943 року). Німецьке командування змушене було перейти до оборони і 11 серпня 1943 року віддало наказ про будівництво «Східного валу» на берегах Дніпра та р. Молочної. Відступаючи, окупанти намагалися знищити все, що не можна було вивезти в тил. Тільки стрімкий наступ радянських військ урятував лівобережну Україну від повного знищення. Всі фронти, які приймали участь у звільнені України 30 жовтня 1943 року було названо Українськими (1-й Український – ком. М. Ватутін , 2-й Український – ком. І. Конєв, 3-й Український – ком. Р. Малиновський, 4-й Український - ком. Ф. Толбухін). Херсонську область звільняли військові сили 3-го та 4-го Українських фронтів. 28 жовтня 1943 року війська 4-го Українського фронту вступили у північну Таврію і почали звільнення лівобережжя Херсонщини. За героїзм и мужність, проявлені в боях за визволення Херсонщини, 34 воїна були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. На полях битв за наш край загинуло, потонуло при переправі через ріки, пропало безвісти, померло від ран 47 тисяч бійців, мужніх солдат Радянської Армії.

Вічн а слава героям і низький уклін та вічна шана солдатам – визволителям!

Місто Херсон було засновано указом Катерини ІІ у червні 1778 року. Місто створювалося для захисту південних рубежів Російської імперії. Для їх зміцнення було вирішено побудувати місто в гирлі Дніпра із суднобудівною верф'ю, торговою пристанню і фортецею, які повинні були стати базою для створення чорноморського флоту. Ім'я місту дали на честь давньогрецької, а пізніше візантійської колонії Херсонес. Тим самим імперія оголошувала себе правонаступницею стародавньої держави і заявляла свої права на ці землі. У 1803 році Херсон отримує статус губернського центру, перший свій герб і починає розвиватися як торговий порт. На асигновані урядом кошти у 1806 році будується верф торгового суднобудування, з якою щорічно спускалося на воду від 20 до 30 торгових судів. Відбувається постійне зростання економічних потреб міста, новий приплив робочої сили, збільшення кількості населення й обсягів будівництва. На початку XIX століття місто стало великим центром цивільного суднобудування. Херсон продовжував розвиватися. Звідси за кордон відправляли будівельний ліс, вовну, сало, пшеницю, мідь, рибу; ввозили тонкі сукна, шовк, прянощі. У 1831 р. купецькі верфі стали єдиною державною верф'ю, де за період з 1833 по 1843 було споруджено 187 суден. Порт мав у своєму розпорядженні великий вітрильний і паровий флот. З 1901 року, після 30-річної перерви, пов'язаної з роботами з поглиблення Дніпровського дна, знову відкриваються морські ворота міста. Херсон стає значним портом експортування хліба. За післявоєнні роки, обладнаний сучасною технікою, Херсонський морський торговельний порт стає одним із провідних на Чорному морі, займає гідне місце в зовнішньоторговельних зв'язках країни. Херсоонський морськиий порт — сучасне підприємство, що входить до складу єдиного транспортного комплексуУкраїни. Порт розташований на правому березі Дніпра, за 15 км від його гирла. Підхід до порта здійснюється фарватером, який проходить річкою Рвач, рукавом Вільхового Дніпра і власне Дніпром. Навігація в порту триває весь рік. Переважають вітри північного і північно-східного напрямку. Дні з вітрами більш ніж 15 м/с становлять 10 % на рік і частіше за все спостерігаються з листопада по березень. Тумани спостерігаються в середньому 19-60 днів на рік і утримуються 5-6 годин на добу. Дельта Дніпра оголошена заповідником. Десять причалів порту розташовані на правому березі Дніпра, у північно-східному напрямку від міста відгалуження річки Дніпро від річки Кошова, і збоку якої починається нумерація причалів. Загальна довжина причальних споруд становить 1,6 км.

Народився 10 жовтня 1923 року на Херсонщині у селі Широка Балка Білозерського району у селянській родині. По закінченні семирічки навчався в Херсонському морському рибному технікумі, де і застала його Велика Вітчизняна війна. Воював кулеметником на Першому Білоруському, згодом - на Третьому Українському фронтах. Доля розпорядилася так, що молодий боєць приймав участь у визволенні рідної Херсонщини. Особлива сторінка біографії пов'язана з фронтовими буднями під час наступальної операції «Багратіон». За фронтову відвагу удостоєний урядовими нагородами. Після демобілізації працював робітником колгоспу імені Паризької комуни у селі Широка Балка, Білозерського району. З 1956 по1959 - редактор газети «Колгоспник Білозерщини» у смт. Білозерка. У 1959 році поступив на факультет журналістики Київської філії Вищої партійної школи при ЦК КПРС. По закінченню навчання, у липні 1961 року, почав працювати заступником редактора обласної газети «Наддніпрянська правда». Іван Іванович Гайдай - член Національної спілки журналістів України (1971), член Національної спілки письменників України (1974), заслужений працівник культури України (1976), депутат Херсонської обласної ради кількох скликань. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани» (двома), «За мужність» та багатьма медалями, в тому числі - «За перемогу над Німеччиною».

День художника – професійне свято України. Відзначається щорічно у другу неділю жовтня. У 2018 році День художника України припадає на 14 жовтня. Свято встановлено в Україні «…ураховуючи роль художників України в розвитку українського образотворчого мистецтва, відродженні національних традицій у художній творчості та на підтримку ініціативи Спілки художників України…» згідно з Указом Президента України «Про День художника» від 9 жовтня 1998 року № 1132/98. Образотворче мистецтво є однією з найдосконаліших форм діяльності, оскільки в художній палітрі кристалізується внутрішній світ людини, звучать кольори глибоких почуттів. Вишуканий живопис, віртуозна графіка, майстерна пластика - невід’ємна частина національної культури, джерело духовного розвитку і задоволення естетичних потреб українського суспільства. Творчі досягнення художників свідчать про потужний потенціал народу, сприяють створенню позитивного іміджу України у світі. Українським майстрам пензля і різця належать твори, які стали частиною золотого фонду світового образотворчого мистецтва. Дбайливо зберігаючи і розвиваючи традиції самобутньої національної художньої школи, художники стверджують вічні загальнолюдські цінності, приносять людям радість спілкування з прекрасним.

День захисника́ України – свято, що відзначається в Україні щорічно 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва. 14 жовтня 2014 року Указ № 806/2014, за яким в Україні встановлено це свято, підписав Президент України П.О.Порошенко «…з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості». Зазначимо, що 14 жовтня в Україні відзначається велике релігійне свято Покрови Пресвятої Богородиці, яка з давніх-давен є покровителькою українського козацтва й усіх українських збройних формувань. Завдяки шанобливому ставленню українського козацтва за цим святом закріпилася ще й друга назва – Козацька Покрова, а у свідомості народу воно стало асоціюватися з такими поняттями, як військова честь, доблесть, мужність і лицарство. Пізніше, вже в XX столітті, козацькі традиції передалися борцям за незалежність України – Армії Української Народної Республіки та Української повстанської армії і, саме, – 14 жовтня 1942 року вважається днем створення Української повстанської армії – військово-політичної формації українського визвольного руху. Воїни УПА обрали свято Покрови за день заснування, віддавшись під опіку Божої Матері. Пресвята Богородиця й нині залишається заступницею усіх українських військових.

День українського козацтва – це данина всім козакам, які зробили величезний внесок у формування української народності та досягнення Україною своєї незалежності. Неможливо знайти у минулому України інше явище, яке б так вплинуло на її історичну долю. Козацьке минуле втілило в собі кращі національні риси українського народу і глибоко вкарбувалося в його історичну пам’ять. Враховуючи історичне значення й заслуги козацтва в утвердженні української державності та його вагомий внесок у сучасний процес державотворення Указом Президента України від 07.08.1999 №966 було засновано День Українського козацтва, який відзначається щорічно 14 жовтня. Історія українського козацтва багатогранна, як саме життя. Козацтво – це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. Воно обороняло рідний край від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської та азійської. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Покрова Пресвятої Богородиці – християнське і народне свято, що відзначається церквами східного обряду (православними та греко-католиками) 14 жовтня. З 1999 року свято Покрови в Україні відзначається як День українського козацтва. З 2014 року указом Президента України Петра Порошенка на свято Покрови призначено День захисника України. Відзначення свята Покрови має дуже глибоку історію в Україні. Хоча свято було впроваджене ще з часів хрещення Русі, особливе шанування Покрови Богородиці починається з 12 століття, при князеві Андрієві Боголюбському, який і збудував Покровську церкву на річці Нерль біля свого заміського замку Боголюбове. Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят запорозьких козаків, котрі будували багато однойменних храмів та шанували особливо ікони Покрови. Свято Покрови Пресвятої Богородиці вважається днем створення Української повстанської армії (УПА). Згідно з переказами та легендами саме на Покрову запорізькі козаки вирушали на зимівлю по своїх хуторах та зимівниках. На Січі залишалася тільки стала залога із січовиків, які нічого, крім власної зброї не мали та інших козаків, що по різних причинах залишалися в своїх куренях. А оскільки в ті часи основним календарем були церковні празники (свята) – то і маємо козацьке свято на Покрову. Існувала прикмета: якщо на Покрову сніг — буде багато весіль. Для дівчат Покрова – найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів – період весіль, і юнаки залюбки брали участь у весільних обрядах. Згодом, під впливом християнства, виникла традиція, що дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, мали побувати на святі Покрови у церкві і помолитися: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою». Закінчувався сезон сватання та весілль за два тижні до Пилипівського посту.

Фогель Наум Давидович народився в с. Хорли Каланчацького району в сім'ї дрібного службовця. Після закінчення середньої школи працював вантажником в порту, робітником на різних заводах Одеси. Закінчив Одеський медичний інститут, працював лікарем. Під час війни з білофінами, з Німеччиною (1941-1945 рр.) Н.Д. Фогель перебував в діючій армії. Нагороджений орденом Червоної Зірки та медалями. Працюючи на посаді завідуючого неврологічним відділенням Херсонської обласної лікарні, обласним невропатологом, він здобув репутацію блискучого фахівця. З його ініціативи було створено, зокрема, службу санавіації для надання допомоги населенню віддалених районів Херсонщини. Друкуватись почав Н.Д. Фогель у 1945 році – вірші, статті, нариси. У 1952 році в Одеському видавництві побачила світ його перша книга – повість "Крилата медицина". У повістях "Крилата медицина", "Гіпнотрон професора Браїлова", а особливо в дилогії "Хірург Олексій Корепанов" привертає увагу гострота моральної проблематики, справді "скальпельний" психологічний аналіз, знання автором тих реалій дійсності, що стали першоматеріалом для творів. "Капітан флагману", як і інші твори письменника, глибинно "пов'язаний" з Херсоном. Письменник любить свій край, у його книгах чимало прикмет, що вказують на точну адресу зображених подій. Він один з засновників обласного літературного об'єднання, роботу якого очолював тривалий час. Фогель Наум Давидович - член Спілки письменників України з 1962 року. Автор повістей "Крылатая медицина" (1952), "Гипнотрон профессора Ибраилова" (1962), романів "Хирург Алексей Корепанов" (1957), "Главный врач" (1966), "Капитан флагмана" (1977) та ряду нарисів.

Володимир Самійлович Горовиць народився в Києві 1 жовтня 1903р. у родині відомого, авторитетного та заможного київського інженера Самуїла Горовиця. Родина мешкала в Києві ще з 1850-х років. Підґрунтям заможного життя була діяльність діда піаніста — київського купця 1-ї гільдії Йоахима Горовиця — відомого мецената. Перші кроки в музиці Володимир зробив за допомогою матері — Софії Горовиць (Бодик), яка 8 років навчалася у Київському музичному училищі в класі директора училища, видатного викладача-піаніста Володимира Вацлавовича Пухальського, до якого в січні 1913 р. привела свого 10-річного сина Володимира. За 7 років навчання — спочатку в училищі, а потім у консерваторії — Горовиць неодноразово виступав у так званих «публічних концертах», куди залучали лише найталановитіших учнів. У 1920 р. — став учнем легендарного Фелікса Блуменфельда. До 1925 р. концертував містами радянської Росії (СРСР). Мав величезний успіх. Разом зі скрипалем Натаном Мільштейном виступав в Москві, Петрограді з першокласними оркестрами. У 1925 р. їде на гастролі до Європи, де швидко завойовує популярність як концертуючий піаніст. Від 1928 р. живе в США (1944 року отримав американське громадянство). У 1933 — одружився з Вандою Тосканіні, донькою славетного диригента Артуро Тосканіні. Практично все життя (з перервами в 1953—1965 та 1975—1981 рр.) В. Горовиць активно концертував. Репертуар Горовиця надзвичайно широкий — від творів Д. Скарлатті до С. Прокоф'єва, значне місце в репертуарі займали також його авторські транскрипції популярних творів. Гра В. Горовиця відрізнялась блискучою віртуозністю та феноменальною технікою. Взаємини піаніста і радянської влади були трагічними. Після еміграції радянська влада неодноразово йому погрожує, в 1930-х роках у концтаборах СРСР загинули його брат і батько. Володимир Горовиць відвідав СРСР лише 1986 року, після 61-річної перерви (з тріумфальним успіхом дав концерти в Москві та Ленінграді). Від 1962 до 1989 р. отримав 25 премій «Греммі». Наприкінці життя В. Горовиць отримав найвищу американську нагороду — Медаль Свободи. Помер 5 листопада 1989р. у Нью-Йорку, США. Меморіальна дошка В. С. Горовицю встановлено на вул. Михайла Коцюбинського у Києві. Від 1995 р. у Києві періодично проводиться Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця.

14-го травня 1998-го року Президентом України було підписано Указ № 471/98 про щорічне святкування Всеукраїнського Дня бібліотек. В Україні він відзначається 30-го вересня. Всеукраїнський день бібліотек свідчить про глибоку повагу народу до своєї духовної спадщини, освіти, науки, культури і, безперечно, про визнання тієї великої ролі, яку відіграють бібліотеки в житті країни. Сьогодні книгозбірні – це інформаційні, культурні, освітні заклади, які роблять вагомий внесок у розвиток українського державотворення, сприяють розбудові громадянського суспільства. За своїм природним призначенням бібліотеки є потужним знаряддям демократії, гармонізації суспільних відносин, важливим чинником інтелектуального, духовного і естетичного збагачення нації. Доносячи до людей увесь спектр різноманітних інформаційних потоків, розкриваючи реальну картину світу, вони сприяють всебічному розвитку особистості, вихованню кращих громадських якостей і патріотичної свідомості населення. Справжніми помічниками та порадниками на шляху до вершин знань і мудрості народу є бібліотекарі – вірні збирачі духовних скарбів, провідники у світ нового і непізнаного.

Народився письменник 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875-1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 -1880). Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. 1905 року в Херсоні видається український альманах "З потоку життя". Саме підготовка видання до друку стає приводом для приїзду сюди, в Херсон, Михайла Коцюбинськогоі його друга та письменника Миколи Чернявського. В "Червоній лілеї" Чернявський згадує: "В ту нашу зустріч Коцюбинський був у повному розцвіту свого таланту, в повній силі. Я тоді починав друкувати альманах "Перша ластівка"... Тоді, в Херсоні, ми вирішили дати назву альманахові — "З потоку життя" — й друкувати його теж у Херсоні". Донедавна вважалося, що у Херсоні Коцюбинський перебував у будинку Чернявського, розташованому на вулиці Базарній (нині вулиця Перекопська), про що свідчить і меморіальна дошка. Але впродовж 1904 року Микола Чернявський наймає квартиру в будинку Буракової на Сінній площі (зараз район площі Свободи) та у будинку Зубовича (зараз район Забалки). Мабуть, в одному з цих помешкань і зупинявся Михайло Коцюбинський. А дім по вулиці Базарній Чернявський придбав пізніше. Про перебування М.Коцюбинського у Херсоні, на початку вересня 1903 року, про самого прозаїка розповідається у мемуарній книжці­-нарисі М.Чернявського “Червона лілея”.

24 вересня 2018 р. виповнюється 55 років від дня народження В. В. Другальова – українського композитора, фольклориста, заслуженого працівника культури України, життя якого пов’язане з Херсонщиною. Другальов Валерій Володимирович народився 24 вересня 1963 року в місті Херсон, одночасно зі школою (1971-1981), закінчив музичну школу № 1 по класу фортепіано. У 1984 році вступив до Херсонського культурно-освітнього училища за спеціальністю «Керівник самодіяльного хорового колективу» – клас викладача, заслуженого працівника культури України Варгуна Михайла Григоровича. У 1987 році вступив до Київського державного інституту культури ім. О. Є. Корнійчука за фахом «Клубний працівник вищої кваліфікації, керівник хорового коллективу» – клас викладача, кандидата педагогічних наук, професора Карпуна Анатолія Лаврентійовича. Помер 4 грудня 2016 р. у м. Херсон. Працюючи в обласному Центрі народної творчості, проводив експедиційну роботу з запису фольклору Херсонщини. За період роботи провів 42 фольклорно-етнографічні експедиції, в яких записав 3000 пісенних зразків, з них розшифрував більше 500. Валерій Володимирович – автор-упорядник науково-популярних збірників: «Історія, розвиток та сучасний стан пісенної культури і обрядів Голопристанщини» (2001 р.) та «Три шляхи широкії до купи зійшлися» (Пісенний фольклор Херсонщини) (2007 р.). Крім цього підготував 13 компакт-дисків із записами фольклору Херсонщини. З 1994 року почав писати вокальні та хорові твори, обробки, аранжування, гармонізації народних пісень. Його твори друкуються у збірниках та окремими виданнями. Їх виконують аматорські та професійні виконавці, хорові колективи Херсонщини і України.

22 вересня – Всесвітній день без автомобілів. Європейський день пішоходів. У зв'язку з постійним збільшенням кількості автомобілів у всьому світі екологічна ситуація на планеті істотно погіршилася. Саме тому був придуманий «Всесвітній день без автомобіля». Надзвичайно велика кількість автотранспорту характерна не тільки для мегаполісів, а й для маленьких міст. Поступово машини стають глобальною проблемою всього людства. Багато людей в автомобільних пробках проводять більшу частину свого щоденного часу. В результаті те, що повинно допомагати жити, насправді – заважає. Більш того, автомобілі вбивають біосферу планети, частиною якої є і людина. За статистикою, один автомобіль за час свого існування опосередковано вбиває 3 тисячі людей. Цей день закликає людину замислитися над цією статистикою і припинити використовувати досягнення автомобільної індустрії без обмежень. На сьогоднішній день в світі кожну хвилину виробляють по одному автомобілю. Саме цей товар посідає третє місце за кількістю реклами в усьому світі. Дане свято почали відзначати французи в 1998 році. До 2001 року до цього руху приєдналися жителі 35 країн, які у цей день відмовляються від цього транспортного засобу на користь велосипедів або пішої ходьби.

20 вересня 2018 р. виповнюється 135 років від дня народження М. І. Жука, українського художника і письменника, уродженця м. Каховки Херсонської області. Жук Михайло Іванович народився в м. Каховці в сім'ї робітника-маляра. Навчався М.І. Жук в Києві у рисувальній школі М. Мурашка, студіював у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. У 1904 році митець закінчив Краківську Академію мистецтв (майстерня С. Виспянського та Ю. Меггофера). Перша персональна виставка М. Жука на батьківщині відбулася в Києві (1904) в залах міського музею (тепер Національний музей). Портретна творчість М. Жука – цінний внесок у скарбницю рідної культури. У 1925 році художник створив серію портретних плакатів (близько 30-ти) у техніці кольорової літографії, у 1932 – блискучу серію гравюрних портретів з натури українських письменників, своїх сучасників. Високохудожні монументальні панно "Чорне і біле" (1912), "Казка" (1914), "Хризантеми" (1919) – вагомий внесок майстра у відродження українського декоративного панно. Велику увагу М.І. Жук приділяв оформленню дитячої книжки. Особливої популярності набули збірки казок і оповідань "Ох" (1908), "Дітям України", "Казки" (1920), "Дрімайлики", "Пухирики" та ін. Понад два десятиліття існував також і Жук-письменник. У 1912 році у Чернігові надрукована збірка віршів "Співи землі". З прозових жанрів він писав психологічні етюди, стислі оповідання, новели. Письменник створив цілу низку п'єс, серед них "Легенда", "Плебейка". М.І. Жук – автор першого українського вінка сонетів (1918). У 1917 році М.І. Жуку присвоєно звання професора живопису. З 1925 по 1964 рік митець проживав в Одесі, був проректором Художнього інституту. В останні роки життя художник віддавав перевагу літературній діяльності: писав спогади, вірші, в яких почесне місце було відведено Одесі. Мистецькі твори М.І. Жука експонувались в Україні та за кордоном. Він брав участь у першій виставці філії Асоціації художників Червоної України в Херсоні. Помер Михайло Іванович Жук в Одесі у 1964 році.