Головна

Структура / Відділи / Бібліотека ХНТУ / Календар знаменних та пам'ятних дат

Календар знаменних та пам'ятних дат

Міжнародний день дитячої книги

Міжнародний день дитячої книги — свято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги. Відзначається щороку (починаючи з1967) 2 квітня — в день народження великого казкаря Ганса Крістіана Андерсена. Цим підкреслюється надзвичайно важлива роль дитячої книги у формуванні духовного та інтелектуального обличчя нових поколінь Землі. Зазвичай до цього дня у багатьох країнах приурочують проведення тижня дитячої та юнацької книги. Програми яскраві, розважальні, такі, що запам’ятовуються. Традиційно з нагоди свята представники IBBY організовують в школах різних країн урочисті заходи для дітей, зустрічі з авторами і ілюстраторами, конкурси на найкращий твір тощо. І скрізь, у всіх країн і народів королем свята вважається Андерсен. Чарівному казкарю Андерсену належать романи, п’єси, вірші, проте в літературі він залишився перш за все як автор казок та історій, що склали 24 збірки, виданих в 1835–1872. Світову славу Андерсену принесли його казки, в яких поєднується романтика і реалізм, фантазія та гумор і сатира. Біографія Андерсена теж нагадує казку, особливо якщо з довірою поставитися до його розповіді про себе в двох великих мемуарних нарисах «Казка мого життя». Твори Андерсена спонукали українського композитора Жанну Колодуб до створення багатьох музичних творів для дітей. Серед них — «Снігова королева» та інші. У наш складний і бурхливий час, коли стрімко зростає потік інформації, що його дістає дитина з усіх можливих джерел, твори дитячих письменників проходять випробування на подальше життя. Наталя Забіла — одна з найстарших українських письменниць, яка писала переважно для дітей. Впродовж усього творчого життя вона сповідувала один принцип: для дітей треба писати так само добре, як і для дорослих, і навіть ще краще. Саме тому книжки письменниці й донині читають, знають і люблять. Зроблене Наталею Львівною в дитячій літературі важко переоцінити. Адже вона була фундаторкою української радянської дитячої літератури і стала її досвідченим майстром. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем», «Веселим малюкам», «У широкий світ», «Оповідання, казки, повісті», «Стояла собі хатка». Однією з найкращих книжок Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка». Відома українська поетеса Ганна Чубач казки почала складати для молодших сестер. Стіна в маленькій кімнаті письменниці завішана картинами. На них герої казок і віршів Чубач — ворони, коти і лебеді. Вони намальовані лаком для нігтів і прикрашені бісером. Сама поетеса говорить, що її казки не придумані, а життєві. 1983 року видавництво «Веселка» видало її першу дитячу книжку «Йшла синичка до кринички». Пізніше вийшла книжка «Веселі чомучки», а ще Ганна Чубач написала 11 абеток для дітей. Дитячі книги вбирають у себе цілий світ: все цікаве, що трапляється на світі, рано чи пізно в них потрапляє. Їх нескінченне строкате різноманіття тішитиме все нові й нові покоління дітвори.

День сміху 1 квітня

День сміху або День дурня - це всесвітнє свято, який відзначається 1 квітня. Традиційно в цей день прийнято розігрувати друзів і знайомих, або просто жартувати над ними. У Новій Зеландії, Ірландії, Великобританії, Австралії та Південній Африці розіграші влаштовуються тільки до полудня, називаючи тих, хто жартує після цього часу, "квітневими дурнями". Відомо, що в 1539 році один фламандський дворянин розіграв своїх слуг, давши їм жартівливі доручення першого квітня. При цьому перша пряма згадка свята датується 1686 роком. Тоді англійський письменник Джон Обрі згадав "Fools Holiday" (Свято Дурнів). А через десять років кілька лондонців намагалися розіграти людей, закликаючи на "мийку левів" в Тауері. Щодо походження вельми поширеного майже у всій Європі звичаю обманювати 1 квітня своїх знайомих, посилаючи їх в різні боки під різними приводами, існують різні думки. У стародавній Німеччині цей звичай був невідомий і занесений туди з Франції. Хоча походження його і там ще не з'ясовано, але є підстави припускати, що це залишок язичницького, може бути, древнекельтского, свята, яке відзначали у зв'язку з початком весни. Як припускають науковці, до нас це свято прийшло з Німеччини, імовірно, на початку XVIII ст. Його називали ще брехливим днем або Марією-брехухою — одним із народних прізвиськ Марії Єгипетської — святої VI ст., день вшанування якої за старим стилем збігається з 1 квітня. Того дня дівчата дурили людей, аби верховодити майбутнім чоловіком. Для цього дня маємо приповідку: «Першого квітня — брехня всесвітня!».

Дмитро Гнатюк – всенародний голос України

Гнатюк Дмитро Михайлович народився 28 березня 1925р. в селі Мамаївці (нині Кіцманського району Чернівецької області), що тоді входило до складу Королівства Румунія в селянській родині. Батько під час Першої світової залишився без ноги, тож Дмитро змалку був залучений до праці у сільському господарстві. В умовах румунської окупації закінчив румунську школу. Під час Другої світової війни й повторної румунської окупації Дмитро Гнатюк жив у евакуації в місті Нижня Салда Свердловської області, де працював з 1944 р. металургом. Закінчив Київське музичне училище і Київську державну консерваторію, класс І. С. Паторжинського. З 1945 р. – артист, соліст Чернівецького обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської. Пізніше стає солістом Київського театру опери і балету, директором, режисером. Водночас – завідувач кафедри оперної підготовки Київської консерваторії. З 1951 р. – соліст Київського театру опери і балету ім. Т. Шевченка . У 1979-1980 рр. – директор, в 1980-1988 – режисер, в 1988-2011– художній керівник і головний режиссер, з 2011р. – режисер театру. Ставив спектаклі в оперній студії Київської консерваторії і Донецькому театрі опери та балету ім. А. Солов'яненка. З 1985 р. – режисер Київського дитячого музичного театру (з 2005 р. – Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва). У 1983-1990 рр. – завідувач кафедрою оперної підготовки Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського. Як режисер Національної опери України ім. Т. Шевченка поставив понад 20-ти вистав, зокрема «Князь Ігор» О. Бородіна, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Тоска» Дж. Пучіні, «Севільський цирюльник» Дж. Росіні, «Наталка Полтавка» М. В. Лисенка, «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Мазепа» П. Чайковського, «Тарас Бульба» М. В. Лисенка, «Травіата» Дж. Верді, «Піковая дама» П. І. Чайковського, «Аїда» Дж. Верді, «Війна і мир» С. С. Прокоф‘єва, «Війна і мир» С. Прокоф'єва. Працюючи в оперній студії при НМАУ Д. Гнатюк завжди пропагував та ініціював постановку спектаклів українською мовою. Зокрема поновив опери українських авторів – «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталку Полтавку» М. Лисенка, поставив «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Фауст» Ш. Гуно, «Травіату» Дж. Верді. Виступав як концертний співак, гастролював за кордоном. «Дивлюсь я на небо», «Два кольори», «Гандзя», «Києве мій» (Як тебе не любити, Києве мій!), «Летять, ніби чайки...», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Очі волошкові», «Пісня про рушник», «Сніг на зеленому листі», «Черемшина», «Чорнобривці», «Ясени» – ці та інші пісні ставали дійсно хітам після його виконання. Він - перший виконавець легендарних пісень «Два кольори» і «Києве мій», яка стала гімном столиці України. Помер 29 квітня 2016 року в Києві на 92-му році життя.

«Для нього театр був храмом, на олтар якого він поклав усе найкраще, що мав у житті»

Іван Семенович Козловський народився неподалік Білої Церкви, в селі Мар’янівці, Білоцерківський повіт, Київська губернія, Російська імперія 11 (24) березня 1900. Коли хлопчику виповнилося 8 років його прийняли співаком у Михайлівський Златоверхий монастир, де він вчився й співав у хорі впродовж 10 років. 1917 р. Іван вступив до Київського музично-драматичного інституту, а наприкінці 1918 р. почав співати в Полтавському музично-драматичному театрі. Служба в Червоній армії тимчасово перервала його артистичну діяльність. По закінченні служби в Червоній армії Іван Козловський співав у спектаклях Харківського і Свердловського театрів опери, а 1926 року був принятий у трупу Великого театру СРСР. У 1954р., будучи лауреатом найвищих державних нагород, Козловський покинув Великий театр, але продовжував активну концертну діяльність. В рідному селі – Мар'янівці, співакові вдалося, незважаючи на численні бюрократичні перепони, створити дитячий симфонічний оркестр. Іван Семенович замовив для симфонічного оркестру з Москви всі інструменти, ноти, організував навчання дітей музики і виступав з дитячим хором. Останній виступ Івана Семеновича відбувся у Будинку композиторів на вечорі пам'яті Генріха Нейгауза в 1990 році. На оперній сцені І. С. Козловський проспівав понад 50 найрізноманітніших партій: від мудрого старця Берендея в опері «Снігурка» М. Римського-Корсакова до юного Ромео в опері «Ромео і Джульєтта» Шарля Гуно. У його репертуарі – класичні шедеври Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шумана, Лисенка, Гулака-Артемовського, Глинки, Даргомижського, Бородіна, Чайковського, Ліста, Рахманінова; вокальні твори радянських композиторів; українські й російські народні пісні та романси, організовував справжнє колядування з великим мішаним хором і оркестром у супроводі дзвонів; професійно співав з церковним хором – всенощні; його чули на Потсдамській конференції, у Берліні, де у 1945 році співак тільки в одному концерті виконав 23 твори; саме його запросили співати до Посольства США, коли світ прощався із Джоном Кеннеді. 24 березня 2004 р. відбулася презентація подвійного компакт-диску з українськими творами у виконанні Івана Козловського. Помер видатний співак 24 грудня 1993р. у Москві.

24 березня - Всесвітній день боротьби з туберкульозом

Щорічно 24 березня за рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) в усьому світі проводиться Всесвітній день боротьби з туберкульозом (World Tuberculosis Day). Саме в цей день 1882 року німецький вчений Роберт Кох заявив про відкриття мікобактерії – збудника туберкульозу. ВООЗ оголосила туберкульоз національним лихом, а 24 березня – Всесвітнім днем боротьби з туберкульозом у 1993 році. В 1995 році за критеріями ВООЗ Україну було віднесено до країн з високим рівнем розповсюдження туберкульозу і зареєстровано його епідемію. Тому на виконання ініціативи Громадського руху "Українці проти туберкульозу" Указом Президента України від 22 березня 2002 року був встановлений Всеукраїнський День боротьби з туберкульозом, який також щороку відзначається 24 березня.Туберкульоз – це хронічне інфекційне захворювання, яке викликається мікобактеріями (паличками Коха). Бактерії вражають органи дихання (легені, бронхи, гортань), кишечник, сечостатеві органи, кістки, шкіру тощо. Паличка Коха надзвичайно витривала, вона не боїться холоду, не гине в спирті і розчині кислоти, може зберігатися багато років у землі і навіть вічній мерзлоті, у воді вона зберігається до 100 днів, у вуличному пилу – до 10 діб. В організм людини бактерія потрапляє переважно повітряно-крапельним шляхом, проте, частіше не викликає захворювання, а вступає в "мирні" відносини з імунною системою організму, яка контролює її перебування в організмі. Але у 10 % осіб, які інфікувалися паличкою Коха, захворювання розвивається. Це, насамперед, особи з ослабленою імунною системою. В першу чергу внаслідок захворювань, ВІЛ-інфекції, а також інших хвороб: цукрового діабету та захворювань, при яких людина повинна приймати препарати для пригнічення імунної системи. Крім того на туберкульоз, можуть захворіти особи, в яких імунна система зазнала ослаблення через надмірне перевантаження і виснаження організму. Такі стани бувають при перевтомі, надмірній праці і постійних стресових ситуаціях, поганому харчуванні, зловживанні алкоголем, наркотиками, тютюном тощо. На туберкульоз можуть захворіти навіть особи з міцним імунітетом при масивному попаданні збудника захворювання в організм. Такі ситуації зазвичай виникають при близькому контакті з хворою на активний туберкульоз людиною. Зараження може відбутися в закритих приміщеннях, які погано провітрюються, де перебуває або перебувала хвора на туберкульоз людина, у громадському транспорті та будь-яких громадських приміщеннях з великим скупченням людей. Сьогодні одна третина світового населення інфікована туберкульозом. Великого поширення ця хвороба набула і в Україні. Незважаючи на всі заходи, яких вживають для її запобігання, щогодини туберкульозом заражаються троє жителів нашої країни, щогодини вмирає один хворий, а всього хворіє 1,5% населення. З'явилась нова небезпечна форма хвороби – хіміорезистентний туберкульоз, тобто не чутливий до дії лікарських препаратів. Він розвивається у тих, хто перервав лікування.

Віктор Гошкевич - засновник першого херсонського музею

Гошкевич Віктор Іванович народився 21 березня 1860р. в Києві, в родині викладача. духовної семінарії Івана Антоновича Гошкевича. Фахову освіту здобув на історичному відділенні історико-філологічного факультету Київського університету (1882–1886), де вивчав археологію під керівництвом відомих українських вчених В. Б. Антоновича і М. І. Петрова. Навчаючись в університеті, майбутній археолог одночасно працював в астрономічній обсерваторії та кореспондентом кількох київських газет. Входив до гуртку В. Б. Антоновича. У 1880-ті роки В. І. Гошкевич набув досвіду створення музеїв. (Він був співзасновником та творцем «Музею Церковно-Археологічного товариства» у Києво-Печерській Лаврі). Поступово його все більше почала цікавитиархеологія Південної України з її яскравими та скіфськими старожитностями. З 1890 року Гошкевич В. І. обіймав посаду секретаря Херсонського губернського статистичного комітету. За 15 років роботи в комітеті ним підготовлено 11 статистико-економічних оглядів Херсонської губернії. Серед статистичних праць вченого особливої уваги заслуговує «Список населенных мест Херсонской губернии и статистические данные о каждом поселении» (1896). Гошкевич Віктор Іванович був активним громадським діячем. З 1898 по 1907 роки видавав газету «Юг». Найбільша заслуга В. І. Гошкевича перед Україною, перед Херсонщиною — в його невтомній роботі на археологічній та історичній ниві. Він провів величезну кількість досліджень по вивченню давньої історії Південної України та історії запорізького козацтва. У 1890 році ним започатковано прообраз першого херсонського музею. Спочатку це була музейна колекція при статистичному комітеті, яка пізніше переросла у справжній «Музей історії та старожитностей», один з найкращих серед губернських музеїв тодішньої імперії. Відкриття музею відбулось 1 жовтня 1911 року в окремому будинку (сучасна адреса — пр-т Ушакова, 16). У 1896 році В. І. Гошкевича обрано дійсним членом товариства історії та старожитностей. У 1914 році його обрано членом-кореспондентом Московського археологічного товариства. У 1917–1920 роках дослідник збирав матеріали цієї доби —газети, плакати, листівки різних партій, фотографії, зразки зброї, картини, інвентар дореволюційної в'язниці. У 1924 році при музеї засновано Товариство вивчення Херсонщини (Херсонське краєзнавче товариство). Сумлінна праця археолога, краєзнавця отримала високу оцінку: у 1922 році В. І. Гошкевич був удостоєний звання Героя Праці. Помер Гошкевич Віктор Іванович в м. Херсоні 2 березня 1928 року, де й був похований на міському цвинтарі. Зараз могила знаходиться на території Херсонського обласного краєзнавчого музею.

Міжнародний день Навруз

Міжнародний день Навруз – Міжнародний день ООН, встановлений резолюцією A/RES/64/253 Генеральної Асамблеї ООН 23 лютого 2010 року, який відзначається щорічно 21 березня. Весняне новорічне свято рівнодення - Навруз, зародившись в Хорасані (історична область на північному сході Ірану) більше 3000 років тому майже одночасно з виникненням землеробства, поширилось по всіх суміжних країнах. І відзначається в дні, на які припадає весняне рівнодення. З ініціативи Азербайджану, Албанії, Афганістану, Македонії, Індії, Ірану, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану та Туреччини, Генеральна Асамблея визнала 21 березня як Міжнародний день Навруз. Слово Навруз означає новий день. Свято далеких предків Навруз включене в 2009 році ЮНЕСКО до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства як культурна традиція багатьох народів, воно знаменує перший день весни і оновлення природи. За стародавнім звичаєм, до настання Навруза люди повинні ретельно прибирати в будинках і навколо, повністю розрахуватися з боргами. На святковий стіл викладали круглі коржі з пшениці, ячменю, проса, кукурудзи, квасолі, гороху, сочевиці, рису, кунжуту і бобів. В Навруз готують страви з семи продуктів, переважно рослинних; найбільш відомим святковим блюдом є сумаляк - блюдо з пророщених паростків пшениці. Святкування Навруза означає твердження життя в гармонії з природою, усвідомлення нерозривного зв'язку між творчою працею і природними циклами оновлення і дбайливе і шанобливе ставлення до природних джерел життя. Це свято спрямоване на просування цінностей миру і солідарності, як між поколіннями, так й в сім'ї, а також примирення та добросусідство, сприяння збереженню культурного розмаїття і зміцненню дружби між народами і різними громадами.

Костенко Ліна Василівна

Ліна Василівна Костенко народилась у родині вчителів 19 березня 1930р. в м. Ржищів Київської області. Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році. Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів.

Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.

8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А. Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників. У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві». 1968 — написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося.

Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Поема «Берестечко» з ілюстраціями Георгія Якутовича, видана видавництвом «Либідь» 2010 року, а збірка «Гіацинтове сонце», впорядкована Ольгою Богомолець. 2010 року вийшов перший роман Л. Костенко — «Записки українського самашедшого». У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Л.Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій. 9 квітня 2012 року, в день народження Шарля Бодлера, відбулася презентація монографії про Ліну Костенко «Є поети для епох» авторства Івана Дзюби.

Ліна Костенко є Почесним професором Києво-Могилянської академії, почесним доктором Львівського та Чернівецького університетів.

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Андрухович Юрій Ігорович – український поет, прозаїк, перекладач

Народився 13 березня 1960 року у Івано-Франківську. У 1982 році закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові, а 1991 року – Вищі літературні курси при Літінституті ім. Горького. У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини ХХ століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників. 1987 року разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу «Бу-Ба-Бу». З 1991 року Андрухович – співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його чисел. У часопису «Сучасність» вперше побачили світ прозові твори письменника: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), видані 1997 року окремими книгами, есе «Центрально-східна ревізія» («Сучасність», 3-2000). Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, швецькою, чеською мовами й есперанто. Автор поетичних збірок: «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»: Колекція віршів» (1997), «Пісні для мертвого півня» (2004). Автор циклу оповідань «Зліва, де серце» (1989), романів «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця. Замість роману» (2007), збірок есеїв – «Дезорієнтація на місцевості» (1999, 2006), «Моя Європа» (спільно із Анджеєм Стасюком) (2000, 2005, 2007), «Диявол ховається в сирі» (2006). Вірші Юрія Андруховича були покладені на музику такими гуртами як «Мертвий півень», «Плач Єремії» тощо. У 1992 році режисер Андрій Дончик зняв за мотивами оповідань Юрія Андруховича кінофільм «Кисневий голод». 11 березня 2007 року у Молодому театрі у Києві відбулася прем’єра вистави «Нелегал Орфейський» за мотивами роману Юрія Андруховича «Перверзія». Лауреат премій ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина, 2001), миру імені Еріха Марії Ремарка, Оснабрюк, Німеччина, 2005), книжкового ярмарку у Лепцігу за європейське взаєморозуміння (2006), Центральної Європи ANGELUS, за роман «Дванадцять обручів» (2006).

Василь Григорович Анастасевич – бібліограф, письменник і перекладач, видавець, автор щоденника «Записки из Херсона в Крым и обратно»

Василь Григорович Анастасевич народився 28 лютого (11 березня за новим стилем) 1775р. в Києві. Син члена Київського магістрату. Вчився в Києво-Могилянській академії, де дійшов до філософського класу (1793). Брав участь у діяльності Вільного піїтичного товариства. Подорожуючи Україною, вів щоденники, зокрема «Записки из Херсона в Крым и обратно». Служив квартирмейстером у Києві та Полоцьку, потім в 1809—1816 рр. — помічником начальника відділу польського та малоросійського права. З 1817 — секретар у мецената графа М. Румянцева. Бібліографічну діяльність розпочав 1811 року виданням журналу «Улей» який виходив у 1811—1812 роках. Його теоретична стаття «Про бібліографію» в цьому журналі поклала початок теорії бібліографії в Росії. Друкувався в «Украинском вестнике», «Северном вестнике» та інших. Висунув багато продуктивних ідей ; деякі з них були втілені ще за його життя : поточний критичний огляд літератури, поточна бібліографічна реєстрація на підставі обов'язкового примірника. В 1820р. склав каталог «Роспись российским книгам для чтения библиотеки В. Плавильщикова» із 6-ма додатками, де зареєстровано й українські книжки. Матеріали описано de visu, праця зберегла бібліографічне значення й досі. Від 1826р. працював цензором Головного цензурного комітету, 1830р. звільнено за надання дозволу до друку віршів А. Міцкевича. До кінця життя вважав Україну своєю батьківщиною, збирав і публікував матеріали з її історії та етнографії. Був близький до митрополита Євгенія (Болховітінова). Бібліотека й архів Анастасевича, що склав разом близько 100 мішків, протягом 18 років пролежали у вогкому сараї, були продані з аукціону «на пуди». Рештки архіву зберігаються у Російській публічній бібліотеці у Санкт-Петербурзі. Помер у Санкт-Петербурзі 16 лютого (28 лютого за новим стилем) 1845р.

13 березня – День визволення Херсона від нацистських загарбників.

13 березня 1944 року Херсон визволили від нацистських загарбників. Окупація тривала 31 місяць. Операцію з визволення міста розробили у штабі 28-ї армії. Звільняли Херсон бійці 3-го Українського фронту. У ніч проти 12 березня солдати на човнах форсували Дніпро у районі селищ Садово та Антонівка. І вже зранку, 13 березня, ворожа оборона на найближчих підступах до Херсона була прорвана.

Відзначення Дня визволення міста від фашистських загарбників – свідчення того, що наш народ досяг Великої Перемоги у запеклих боях ціною власного життя. Живе пам’ять про їх славні вчинки і донині. Це означає, що свобода, незалежність, високий патріотизм і пам’ять про близьких завжди буде з нами.

9 березня - день народження Т. Г. Шевченка

Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) – знаменитий український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч зі світовим ім'ям. Член Кирило-Мефодіївського братства, aкадемік Імператорської академії мистецтв (1860), національний символ України. Він завжди був патріотом України, вся його творчість присвячена українському народу, його звільненню від соціального та політичного гніту.

Народився майбутній поет України 9 березня (25 лютого за ст.ст.) 1814 року в с.Моринці Звенигородського повіту на Київщині в родині селян-кріпаків. З цього села родом мати поета, кріпачка поміщика Енгельгардта. Тут у них народився син Тарас. У 1816 році родина Шевченків повернулася до рідної Кирилівки, де пройшло все дитинство поета.До смерті матері (в 1823 р), живучи під її опікою, здається, що хлопчик і горя не знав, але після її смерті почалися ті життєві негаразди, які переслідували його усе життя. У 1825 році помер батько, висловивши знамените пророцтво про майбутнє сина: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде всяким чоловіком: з його буде або щось дуже хороше, або великий ледар, для нього моя спадщина або нічого не означатиме, або не допоможе»… За своє недовге життя Тарас Шевченко залишив нам велику спадщину в літературі, та художньому мистецтві світу, і неоціненний вклад в розвиток української культури. Перу Тараса Григоровича Шевченка належать: поеми, балади, повісті, збірки віршів, та більше 1000 картин.

Праці Шевченка перекладені на велику кількість мов всього світу, тож не лишайтеся осторонь і ви: «Учіться, читайте, чужому навчайтесь й свого не цурайтесь».

Від щирого серця вітаємо всіх наших жінок!

У прекрасний день 8 березня ми поспішаємо привітати Вас і побажати залишатися такими ж чудовими, неповторними, жіночними і чудовими! Бажаємо миру в сім’ї, здоров’я в тілі, радості в очах, спокою в душі, любові в серці, приємних слів і красивих букетів! А також чарівного настрою, ніжних чоловічих обіймів, запаморочливих успіхів у кар’єрі, захоплень до душі, сімейної стабільності, яскравих емоцій і вражень, фінансової незалежності та щасливих усмішок!

Автор національного гімну України

Михайло Михайлович Вербицький народився 4 березня 1815р. у с. Явірник Руський (Австрійська імперія ). Автор музики до театральних і оркестрових творів. Навчався і співав у хорі співочої школи при кафедральному соборі в Перемишлі (1829–1833), Львівській греко-католицькій духовній семінарії (1833–1842, з перервами). У Львові продовжив навчання музики, опанував гру на гітарі, а згодом і сам навчав; склав посібник-хрестоматію п'єс, співав у різних хорах, диригував, розпочав писати музичні твори. Глибше зацікавився театром і створив музику для багатьох вистав. Склавши екстерном іспит у духовній семінарії (1850), висвячений на священика і служив парохом у селах Перемишльської греко-католицької єпархії. З 1864 зав'язав тісну співпрацю з Руським народним театром у Львові, для якого створив чимало музичних сценічних композицій. Наприкінці 1863 року, в 4-му числі львівського часопису "Мета", присвяченому пам’яті Тараса Шевченка, вмістили підбірку його віршів під епіграфом: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Підбірку відкривав вірш "Ще не вмерла Україна". Автора (П. Чубинського) не було зазначено. 1863р. на українських землях підвладних Російській імперії діяв Валуєвський циркуляр. Журнал «Мета» було заборонено розповсюджувати, а П. Чубинський був засланий на 7 років в Архангельську губернію. 10 березня 1865 в Перемишлі вперше відбувався творчий вечір української громади, приурочений до другої річниці смерті Тараса Шевченка. Концертна частина закінчувалася виконанням пісні «Ще не вмерла України» на слова, як вважалося, Т. Шевченка. Лише у 1885 було надруковано, що це слова Павла Чубинського. Схожу мелодію мала музика до хору "Ще не згибло Запорожжя", яка звучала увиставі "Запорожці" К. Гейнча театру «Руська бесіда» у 1864. Свого часу цей твір був гімном Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. 1939 р. – конституційно, хоч і недовго, був гімном Карпатської України. Вже в роки незалежності, 15 січня 1992, Верховна Рада України затвердила музику, написану композитором, як мелодію державного гімну України. Текст Павла Чубинського був затверджений окремим законом ВРУ "Про державний гімн України" у 2003. Помер композитор 7 грудня 1870р. у с. Млини (Польща).

Небесна сотня. Пам'ятаємо…

«Небесна Сотня» – прийнята в Україні збірна назва загиблих протестувальників, які мали безпосередній стосунок до ідеї та акції Євромайдану (Революції Гідності) у грудні 2013 року – лютому 2014 року. Уперше «Небесною сотнею» полеглих учасників акцій протесту назвала поетеса Тетяна Домашенко у вірші «Небесна сотня воїнів Майдану», який вона написала 21 лютого 2014 року. Цього дня на Майдані відбулося прощання із загиблими повстанцями, під час якого зі сцени Майдану звучала пісня «Пливе кача…», що стала неофіційним гімном «Небесної Сотні». 21 лютого 2014 року офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Впродовж зими-весни 2014 року щонайменше 30 вулиць і площ у різних населених пунктах України були названі на честь Героїв Небесної Сотні. Пам'ятний День Героїв Небесної Сотні встановлено указом Президента України № 69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні» від 11 лютого 2015 року «з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 рокулютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України» . 21 листопада 2015 року був підписаний указ № 890, згідно з яким «За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності» звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) було присуджено 99 особам. 20 лютого 2015 року звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) було присвоєно ще 5 особам. 20 лютого 2015 року Президент України вручив ордена «Золота Зірка» Героя України родичам загиблих під час Революції гідності та АТО.