Україна, 2014-й: «Україна - це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції - наш Майдан 2004-го року, який був Святом Свободи, і Революція 2013-го року, Революція Гідності. Це був дуже важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою гідність, своє прагнення до свободи». Раніше Указом Президента України від 19 листопада 2005 року № 1619/2005 встановлено свято - День Свободи. Згодом День Свободи в Україні був скасований і об’єднаний з Днем Соборності України - 22 січня. Після подій 2013-го - 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації Кримського півострова і декількох обласних центрів на сході України, відповідно до Указу Президента України, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддаючи належне шанування патріотизму і мужності громадян, які восени 2004-го року і в листопаді 2013 - лютому 2014 стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів Української держави та її європейського вибору, святковий День отримав нове дихання. «Встановити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада» - йдеться в Указі № 872/2014. Єдність і свобода робить нас гідними нащадками наших батьків! Будемо з шаною зберігати і захищати цей безцінний скарб! Хай береже нас усіх Господь і слава Йому за цю прекрасну країну - Україну!

Міжнародний день студентів – щорічне міжнародне свято студентської активності, що відзначається 17 листопада. Свято асоціюється з молодістю, романтикою і веселощами. З'явилось свято ще у XVIII століття, а історія сучасного святкування почалася в Чехословаччині під час Другої світової війни, пов'язана з трагічними подіями. Усе почалося з розгону поліцією і підрозділами СС мирної демонстрації з нагоди 21 річниці створення Чехословацької Республіки 28 жовтня 1939 року в Празі, під час якого був тяжко поранений студент медичного факультету Ян Оплетал. 11 листопада він помер. Його похорон, який проходив 15 листопада, перетворився у протест проти окупації, у якому взяли участь тисячі людей. Знову дійшло до сутичок з поліцією. Наступного дня у Берліні відбулася нарада за участю Адольфа Гітлера, на якій було прийнято рішення закрити чеські вищі навчальні заклади «на три роки», а їх майно підлягало конфіскації. У ніч з 16 на 17 листопада відбулися масові арешти чеських студентів у Празі та інших університетських містах. 9 провідних представників студентських організацій було страчено в празьких в'язничних стінах, понад 1200 арештовано і наступного дня відправлено в Заксенгаузен. В гуртожитки вривалися солдати, чинили над студентами побиття, потім вивозили їх на околиці Праги, де насилля продовжилося, студентів змушували падати, а німці чоботами наступали їм на шиї. А на вулиці був мороз, деякі студенти були в піжамах. Гуртожитки з іноземцями і жінками насилля не зачепило. На своїх зборах 1941 року в Лондоні Міжнародна Рада Студентів прийняла заяву, у якій день 17 листопада в пам'ять про події в Чехії було оголошено Міжнародним днем студентів. Відтоді міжнародне студентство просуває ідею визнання 17 листопада міжнародним днем студентів на рівні ООН.

Народився сучасний український письменник-белетрист 17 листопада 1970 р. у місті Ніжин в родині зварювальника (ніжинський завод «Прогрес») і медсестри. Перший художній твір написав у віці 7 років. До 12 років читав і писав лише казки. Мріяв стати бібліотекарем. Працював збиральником меблів, різноробочим та муляром на будівництві. Але закінчив факультет журналістики Київського університету ім Т. Шевченка. Перше оповідання опубліковане 1987 р. У 1991 р. написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка, через брак інших зразків прози, отримала в 1995 році нагороду видавництва «Смолоскип». Після виходу окремою книжкою в1996 р. повість стала називатися «романом», отримала позитивну оцінку від батьків та друзів автора, і широкий негативний розголос у пресі. Завдяки цій публікації А. Кокотюха відразу став одним з відомих сучасних українських письменників. У 1993 р. був одним із засновників Творчої асоціації «500». Працюючи у видавництві «Смолоскип», у період з 1994 по 1999 рр. організував понад сто «гастролей» молодих українських письменників у 17 регіонах України. Був їх безпосереднім учасником. У 1999 р. видавництво офіційно розірвало стосунки з молодим письменником через публічне прочитання фейлетону про сучасний стан української культури. Видавництво розцінило цей фейлетон як «антиукраїнський». Протягом 1999–2006 рр. побачили світ книги А. Кокотюхи : «Повернення сентиментального гангстера», «Нейтральна територія», «Ментовский город», «Отработанний матеріал», «Мама, донька, бандюган», «Криминальная Украина», «Криминальная Украина-2», «Криминальная Украина-3», «Почему Украина не Россия» (автор-упорядник), «Любити живих» (у співавторстві з Максимом Розумним), «Повзе змія», «Тайны и загадки Украины», «Резонансные дела МВД» (в співавторстві з Костянтином Стогнієм), «Шукачі скарбів», «Юля» (автор-упорядник), «Темна вода», «Зоопарк або Діти до 16 років». Крім того написав низку журнальних публікацій повістей та оповідань. За однією такою публікацією на студії ім. О. Довженка зняли кіно під назвою «Тупик» (режиссер Григорій Кохан). Дослідник української масової літератури доктор філологічних наук Софія Філоненко називає Кокотюху батьком «українського готичного детективу», хоча сам автор вважає, що в його текстах присутня швидше неоготика, напряму пов'язана з актуальними суспільними та соціальними проблемами України, а звернення до готики та загалом фольклору збігається з традиціями давньої української літератури. «Шлюбні ігрища жаб» побачили світ лише тому, що автор рукопису посперечався з колегами: в Україні можна писати кримінальні романи українською. Є прихильником художньо вигаданої («міфологічно-розважальної») складової творів історичної тематики з дотриманням реконструктивного фактажу.

16 листопада 1995 року держави-члени ЮНЕСКО ухвалили Декларацію принципів терпимості. В 1996 році Генеральна Асамблея запропонувала державам-членам щорічно 16 листопада відзначати Міжнародний день толерантності, приурочивши до нього відповідні заходи, орієнтовані як на навчальні заклади, так і на широку громадськість. Кожен з нас повинен прагнути підтримувати принципи терпимості, плюралізму, взаємної поваги та мирного співіснування. Ми повинні бути завжди готові усувати стереотипи і спотворені уявлення і виступати на захист жертв дискримінації. У цей Міжнародний день терпимості давайте підтвердимо ідею про те, що різноманіття, втілене в думках, віруваннях і діях, є цінним даром, а не загрозою, і будемо прагнути до створення більш терпимих громад, в житті яких вкорениться цей основоположний ідеал.

Народився М.І.Пирогов 13(25) листопада 1810 р. у Москві в сім'ї військового чиновника, був 13-ю дитиною в сім'ї. Початкову освіту здобув удома. З 1822 до 1824 навчався в приватному пансіоні. 14-річним юнаком вступив на медичний факультет Московського університету. Отримавши диплом, ще декілька років вчився за кордоном. Навчався Микола Пирогов у Дерптському університеті (зараз ун-т м. Тарту (Естонія). На той час цей університет вважався найкращим у Росії, і у хірургічній клініці, після 5 років роботи, блискуче захистив докторську дисертацію, йому присудили науковий ступінь доктора медицини і у віці 26 р. його обрано професором Дерптського університету. Під час докторантури він брав участь у ліквідації епідемії холери, на основі цього зробив багато замальовок посмертних змін у м'язах померлих від холери, які згодом згрупував у відповідному атласі. Через кілька років Миколу Пирогова у Петербурзі він очолив кафедру хірургії в Медико-хірургічній Академії. Одночасно керував організованою ним клінікою госпітальної хірургії. Вивчав поширеніх у ті часи хірургічні методи, і багато з них він докорінно переробив. Крім того, Пирогов розробив низку цілком нових прийомів, завдяки чому йому вдавалося частіше, ніж іншим хірургам, уникати ампутації кінцівок. Один із таких прийомів й досі називають «операцією Пирогова». У пошуках дієвого методу навчання вирішив застосувати анатомічні дослідження на заморожених трупах. Сам Пирогов це називав «льодяною анатомією». Так народилася нова медична дисципліна – топографічна анатомія. Через кілька років такого вивчення анатомії Пирогов видав перший анатомічний атлас під назвою «Топографічна анатомія, ілюстрована розтинами, проведеними через заморожене тіло людини в трьох напрямах», який став незамінним посібником для лікарів-хірургів. З цього часу хірурги дістали можливість оперувати, завдаючи мінімальних травм хворому. Цей атлас і запропонована Пироговим методика стали основою всього подальшого розвитку оперативної хірургії. 1847 р. поїхав на Кавказ, де російська армія вела війну проти місцевих горян. На Кавказі, у польових умовах, він вперше застосував перев'язку бинтами, просоченими крохмалем. Тут, в аулі Салти, вперше в історії медицини почав оперувати поранених з етеровим знеболенням. 1855 р., під час Кримської війни, був головним хірургом обложеного англо-французько-османськими військами Севастополя. Оперуючи поранених, Пирогов вперше в історії світової медицини застосував гіпсову пов'язку, що позбавило багато солдатів та офіцерів викривлення кінцівок. Під час облоги Севастополя для догляду за пораненими він також скористався допомогою сестер милосердя, частина яких приїхала на фронт з Петербурга. Це теж було нововведенням на той час. Найважливішою заслугою Пирогова є запровадження цілком нового методу догляду за пораненими. Він полягав у тому, що поранених ретельно відбирали вже на першому перев'язувальному пункті і залежно від тяжкості поранень одні з них підлягали негайній операції в польових умовах, а інших, з легшими пораненнями, евакуювали вглиб країни для лікування в стаціонарних військових шпиталях. Тобто було запропоновано тактику медичного сортування, яку продовжують застосовувати у випадку великих боїв і сьогодні. Пирогова справедливо вважають засновником спеціального напряму в хірургії, відомого як військова хірургія. Повернувшись до Петербурга, Пирогов на прийомі в Олександра II доповів царю про негаразди в армії. Цар не став прислухатися до нього, і з цієї миті Пирогов попав у немилість і його «заслали» до Одеси. Де б не був Микола Пирогов, він проводив безплатну хірургічну діяльність, при цьому усі мали стояти в одній черзі. Відомим є факт, що якось на прийом до Пирогова приїхав калузький губернатор з дружиною Олександрою Смирновою-Россет, однак лікар порадив їм стати в загальну чергу. Красуня-губернаторша спочатку лаялася, потім розвернулася й поїхала, щоб … повернутися й стати в чергу. Наступні три роки (з 1859 р.) вчений опікувався Київським навчальним округом. Він видав правила, які регламентували провини учнів, правила виключення учнів з навчальних закладів. А 11 жовтня 1859 року в Києві за допомогою Миколи Івановича було відкрито першу в царській Росії недільну школу для дорослих. У травні 1862 р. Микола Пирогов прибув до Гейдельберга, де він керував російськими кандидатами у професори, які навчалися закордоном. У цей час він надав медичну допомогу Гарібальді, про що той згадував у своїх «Мемуарах». Це викликало незадоволення російської і австрійської влади. У розквіті творчих сил Пирогов усамітнився в своєму невеликому маєтку «Вишня» неподалік Вінниці, де побудував гарний будинок, аптеку, лікарню та сад екзотичних рослин, які вчений садив сам. Заробляючи до кінця своїх днів медичною практикою, Микола Іванович двічі на тиждень з восьмої ранку до восьмої вечора приймав бідняків безкоштовно. Для успішного спілкування з місцевим населенням Микола Іванович вивчив українську мову, яку використовував у повсякденній роботі. Він ненадовго виїжджав з маєтку тільки за кордон, а також на запрошення Петербурзького університету для читання лекцій (на цей час Пирогов вже був членом кількох іноземних академій). Відносно надовго Пирогов лише двічі покидав маєток: перший раз у 1870 році під час французько-прусської війни, будучи запрошеним на фронт від імені Міжнародного Червоного Хреста; і другий – у 1877–1878 рр. вже в досить літньому віці – кілька місяців працював на фронті під час російсько-турецької війни. Помер 23 листопада 1881 року від раку. Набальзамоване тіло зберігається у склепі церкви біля будинку-музею М.І.Пирогова у Вінниці.

Щорічно 10 листопада в усьому світі відзначають Всесвітній день науки в ім'я миру та розвитку (World Science Day for Peace and Development). Проведення цього дня було рекомендоване ще у 1999 році на Всесвітній науковій конференції, що проводилася у Будапешті. ЮНЕСКО заснувала Всесвітній день науки, проголосивши його на загальній конференції у 2001 році. У глобальному масштабі цей день був уперше відзначений 10 листопада 2002 року . Всесвітній день науки (World Science Day) або більш офіційно — Всесвітній день науки в ім'я миру та розвитку (World Science Day for Peace and Development). Мета цього свята – відновлення національних та міжнародних зобов'язань в галузі науки за мир і розвиток, а також наміри підкреслити відповідальне використання науки на благо суспільства. Водночас Всесвітній день науки за мир і розвиток спрямований на підвищення рівня поінформованості громадськості про важливість науки і ліквідацію розриву між наукою і суспільством. Цей день – ще й чудова нагода, аби вшановувати наукові традиції, популяризувати досягнення вчених, залучати молодь до світу науки.

День української писемності та мови – свято, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада. За православним календарем – це день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця – послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія. Свято встановлено 9 листопада 1997 року , коли Президент України на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови». В Указі зазначено: «Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця». У День української писемності та мови, на Українському радіо традиційно відбувається радіодиктант національної єдності. Цю акцію започатковано 2000 року . Відтоді щороку всі охочі можуть взяти участь у написанні радіо диктанту, щоб не стільки з'ясувати, чи добре знають українську мову, але й продемонструвати єдність з усіма, хто любить і шанує українське слово.

Дмитро Іванович Яворницький народився в родині сільського диякона (псаломщика) с. Соснівки Харківського повіту (нині с. Борисівка Дергачівського району Харківської області) 7 листопада (25 жовтня за ст. ст.) 1885 р. Початкову освіту він здобув удома. З переказів, легенд, українських народних пісень і дум, почутих від бабусі та батька, він довідувався про побут, звичаї й ратні подвиги запорізьких козаків та їх ватажків. Так, читання "Тараса Бульби" Гоголя, за виразом самого хлопця, "кинуло" в його "серце ціле полум'я страсті" до героїв книги, до всього, що було пов'язане з Запорізькою Січчю. З 1867 р. навчався у Харківському повітовому училищі. 1874 р. вступив до Харківської духовної семінарії, але не закінчив її і 1877 р. вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. По закінченні університету 1881 р. був залишений як обдарований студент позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Водночас працює у 3-й Харківській чоловічій гімназії викладачем історії. З 1897 року, відмовившись від офіційно запропонованої на факультеті теми з загальної історії, починає студіювати історію Запорожжя. У 1881-1882 рр. вийшла перша його праця — "Виникнення і будова Запорозького Коша", за що його було позбавлено університетської стипендії. Здійснює експедиції по місцях Запорозької Січі. З весни 1884 р. читає серію публічних лекцій під назвою "Про запорозьких козаків", бере участь у роботі Історико-філологічного товариства разом з О. Потебнею, М. Сумцовим, Д. Багалієм, П. Єфименком. 1884 р. університетське начальство за сепаратизм та відверте українофільство звільняє Яворницького з посади в університеті. Позбавлений засобів до існування і можливості займатися улюбленою працею, 1885 р. він переїжджає до Петербурга, де знайомиться з І. Рєпіним, О. Сластьоном, Д. Мордовцевим, М. Микешиним, пише низку статей з історії Запорожжя, передмову до поеми "Гайдамаки", що вийшла російською мовою з ілюстраціями О. Сластьона. Того ж року Яворницький стає членом Археологічного товариства, викладає історію в кількох навчальних закладах, влаштовує суботні вечори, які відвідували його земляки, письменники, художники, студентська молодь. За порадою Яворницького Ілля Рєпін починає працювати над картиною "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", користуючись матеріалами та колекцією вченого. Дмитро Іванович надихнув Миколу Лисенка на створення опери "Тарас Бульба". 1888 року опубліковано двотомник "Запорожжя у залишках старовини і переказах народу" та "Збірник матеріалів для історії запорозьких козаків". Навесні 1892 р. виходить перший том "Історії запорозьких козаків", а невдовзі Яворницького посилають у трирічне відрядження, а фактично висилають у Середню Азію, де він працює молодшим чиновником особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторі в Самарканді. 1895 р., відбувши заслання, вчений від’їжджає до Варшави, планує скласти у Варшавському університеті магістерський іспит. З 1897 р. власті дозволили Яворницькому жити в Москві, де він стає приват-доцентом Московського університету. 1902 р. захистив у Казанському університеті магістерську дисертацію. Того ж року переїхав до Катеринослава, став директором Музею старожитностей Катеринославської губернії. Після 1917 р. Яворницький не залишив керування історичним музеєм у Дніпропетровську і одночасно викладав в Інституті народної освіти (1920 - 1933), де продовжував розробляти історію Запорізької Січі, займався проблемами краєзнавства. У 1937 році Президія АН УРСР присудила йому вчений ступінь доктора історичних наук. За значні досягнення в справі розвитку історичної науки на Україні в 1924 р. Д. І. Яворницький був обраний членом-кореспондентом, а в 1929 році – академіком АН УРСР. З 1927 р. – відповідальний керівник експедиції з виявлення старожитностей під час будівництва Дніпрогесу. До останніх днів життя завідував Дніпропетровським історичним музеєм, брав участь у численних експедиціях по місцях Запорозької Січі. Крім фундаментальної "Історії Запорозьких козаків" у трьох томах (1892—1897), написав ще понад двісті праць, присвячених здебільшого українській історії. Помер вчений 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську, де і був похований на міському кладовищі. Але в 1961 році його останки перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР музеєві присвоєно ім'я Д. І. Яворницького. До останніх днів вчений дотримувався свого життєвого кредо : "Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад ; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки ; працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях ; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини..."

1 листопада свiтова спільнота вiдзначає День заснування європейського Союзу. ЄС утворився на основі підписаного 7 лютого 1992 року Маастрихтського договору, який набув чинності 1 листопада 1993 року i який заклав основи існування Єдиної Європи. Європейський Союз починає свою історію від 9 травня 1950 року. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував нову форму політичної організації Європи силами створення спільного ринку вугільної і сталеливарної продукції Франції, Федеративної Республіки Німеччини та інших західноєвропейських країн як засіб зміцнення миру та стабільності на континенті, аби унеможливити саму думку про війну між європейськими націями. Iдею про нову «супердержаву» під назвою Європейський Союз висловив на початку XX століття Ольгерд-Іполит Бочковський – український учений, теоретик-візіонер. Сьогоднi Європейський Союз – економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані здебільшого в Європі. Європейський Союз – це сім’я демократичних європейських країн, які об’єдналися заради миру та процвітання. Країни, що входять до ЄС, заснували спільні інституції, яким було делеговано частину їхніх суверенних повноважень, завдяки чому стало можливо демократично приймати рішення з конкретних питань, які становлять спільний інтерес, на європейському рівні. Європейський Союз створив спільну валюту, динамічний спільний ринок, в якому люди, послуги, товари і капітал пересуваються вільно. ЄС намагається зробити так, щоб внаслідок соціального прогресу та справедливої конкуренції якомога більше людей могли скористатися перевагою спільного ринку. 16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський Парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Угода про асоціацію визначає якісно новий формат відносин між Україною та ЄС на принципах «політичної асоціації та економічної інтеграції» і слугує стратегічним орієнтиром системних соціально-економічних реформ в Україні.

День визволення України від фашистських загарбників – свято, яке відзначається в Україні щорічно 28 жовтня, у день остаточного вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни за межі сучасної території України. У ході Німецько-радянської війни (1941–1945) на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від фашизму. У ході визволення України силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. осіб, протягом січня 1943 – жовтня 1944 було проведено низку наступальних операцій. Завершилося визволення України повним витісненням угорських та німецьких військ із найзахіднішого регіону теперішньої України – Закарпаття, яке відбулося в результаті здійснення радянськими з'єднаннями Четвертого та Першого Українських фронтів Східно-Карпатської наступальної операції. 27 жовтня 1944 року було звільнено Ужгород, 28 жовтня радянські війська вийшли на сучасний кордон України. Свято встановлене відповідно до Указу Президента України від 20 жовтня 2009 року «…з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності українського народу у Другій світовій війні…».

Народився Березовський М. С. 16 (27) жовтня 1745 р. Батько композитора, як вважають дослідники, міг бути шляхтичем герба Сас. Місце народження Березовського достовірно не відомо. Імовірно, дитинство пройшло в Глухові на Сумщині – в резиденції гетьмана К. Розумовського. Там маленький Максим міг вчитися в відомій співочій школі, заснованої з ініціативи гетьмана Д. Апостола. Учні вивчали «київський», «четирёхгласный» і «партесное» (на декілька партій) спів, нотну грамоту, гру на цимбалах і бандурі. В школу приймали як малолітніх, так і більш дорослих учнів. Протягом дворічного навчання вони співали в шкільному хорі і Глухівській Миколаївській церкві; відвідували оперні, балетні і драматичні спектаклі, хорові та симфонічні концерти при гетьманській резиденції. Імовірно, навчався в Київській духовній академії. З 13 років – він співак в капелі при дворі великого князя Петра Федоровича – майбутнього імператора Петра III. У 1760-х рр. Березовський, який служив придворним камер-музикантом, створив ряд хорових церковних концертів і пісень. Його композиторська майстерність отримала безліч схвальних відгуків сучасників за те, що хоровий концерт класичного типу М. Березовського об'єднав традиції вітчизняного церковного співу «а капела» (без інструментального супроводу) зі співом італійських хорових шкіл. Навесні 1769 р. Березовського направили в Болонську філармонічну академію, де він навчався до 1771 р. Це найбільш престижний навчальний заклад з XVII століття готував музикантів для всієї Європи. Для отримання звання академіка треба було не тільки пройти 3 рівні навчання, але й скласти іспити – написати музичний твір. Потрібно було вчитися дуже добре, так як в ті часи неосвічені люди вважалися жебраками. Березовському довелося створити поліфонічну (багатоголосну) композицію в певному стилі на задану тему. В один день з Березовським екзаменували на звання академіка-композитора чеського композитора Йозефа Мислівечка, а за рік до цього юного Вольфганга Амадея Моцарта, який також став академіком. У 1771 р Березовський отримав статус іноземного члена Болонської академії. Іноземцю цей титул давав право працювати капельмейстером. Протокольний рукопис «антифону» Березовського, підписаний «Massimo Berezovsky», до цих пір зберігається в архіві академії. Для традиційного зимового карнавалу в Ліворно Березовський написав оперу «Демофонт». Переказ стверджує, що зробив він це за бажанням командувача російської флотилії графа Орлова. У жовтні 1773 р. композитор повернувся до Петербурга і був зарахований в штат імператорських театрів, а через 8 місяців – капельмейстером придворної капели. Свідоцтва про останні роки життя Березовського суперечливі. Відповідно до першого біографа композитора Євгена Болховітінова, він «впав у тугу» і «зарізав сам себе». Деякі біографи пояснювали це самогубство знайомством Березовського з опальної княжною Таракановою. Сучасний біограф композитора М. Г. Рицарева заперечує таку версію останніх років життя композитора. Вона вказує на те, що в Росію Березовський повернувся за два роки до арешту Тараканової, а версія про самогубство вперше з'являється в книгах Євгена Болховітінова тільки в другому десятилітті XIX ст. ; на думку Рицаревой, Березовський в березні 1777 р. захворів на гарячку, яка і послужила причиною його раптової кончини.

Джaнні Франческо Родарі народився 23 жовтня 1920 р. в містечку Оменья (Північна Італія) у родині пекаря. Його батько помер, коли Родарі було лише 10 років. Родарі і його два брати, Чезаре і Мар, виховувалися їхньою матір'ю в її рідному селі в провінції Варезе. Після закінчення школи Джанні поступив до семінарії, провчився там три роки і отримав диплом вчителя. У віці 17 років він вже почав викладати у початкових класах в селах провінції. Ще хлопцем Родарі цікавився музикою (вчився грати на скрипці), а також літературою – читав твори Ніцше, Шопенгауера, Леніна і Троцького, які вплинули на його світогляд. У 1939 році Родарі поступив на навчання до Міланського університету. Під час Другої світової війни Родарі був звільнений від призову до армії з причини його поганого здоров'я. Тяжко сприйнявши втрату двох своїх найкращих друзів і свого улюбленого брата Чезаре у нацистському концтаборі, Джанні Родарі у 1944 році вийшов з фашистської партії і приєднався до італійської компартії, де почав брати участь в італійському русі опору. У 1948 році почав працювати журналістом у виданні італійської компартії «Уніта» (L’Unità) і водночас почав писати оповідання для дітей. У 1951 р. Родарі опублікував свої перші твори : «Книжка веселих віршів» і «Пригоди Цибуліно». У 1952 році він вперше відвідав СРСР, де згодом бував доволі часто. У 1957 р. після офіційного іспиту його було визнано професійним журналістом. У 1970 році за внесок до дитячої літератури Родарі був нагороджений Премією Ганса Хрістіана Андерсена, що зробило його одним з найвідоміших італійських дитячих письменників. Його твори почали перекладатися на багато мов світу. 1980 р. у Римі, під час операції, Джанні Родарі помер.

Найбільш відомий твір Родарі – «Пригоди Цибуліно (Чиполіно)»( Le avventure di Cipollino). Основним сюжетом оповідання є боротьба звичайних овочів проти «найкращих» фруктів, таких як синьйор Помідор, принц Лимон та ін. Основне протистояння розгортається навколо оселі бідного кума Гарбуза, яку забрав собі синьйор Помідор. На поміч Цибуліно приходять інші овочі, однак всі вони потрапляють до в'язниці. Організувавши втечу за допомогою кротів, Цибуліно і його друзі стають на чолі повстання овочів і скидають уряд принца Лимона і виганяють «експлуататорів». Хоча твір італійського письменника мав чіткі класові та соціальні алегорії, він користувався значною популярністю. У 1961 р. вийшов повнометражний рисований мультиплікаційний фільм, створений на кіностудії «Союзмультфильм».

Ще одна казка відома нашому читачу – «Джельсоміно в Країні брехунів» (екранізована на Одеській кіностудії у 1977 р. – «Волшебный голос Джельсомино»). Хлопчина Джельсоміно від народження наділений незвичайно гучним голосом, здатним руйнувати стіни. Недовірливі сусіди не дають Джельсоміно спокою : одні з них вважають його добрим чарівником, інші – злим чаклуном. Одного прекрасного дня Джельсоміно вирушає мандрувати світом у пошуках щастя й потрапляє до фантастичної Країни брехунів. За наказом короля Джакомоне, колишнього пірата, що разом зі своєю бандою захопив владу, все у цій країні, навіть тварини, зобов'язані постійно брехати. Кішкам велено гавкати, собакам – нявкати; коні мукають, а корови – іржуть. Художник має малювати коня з тринадцятьма ногами, верблюда з п'ятьма горбами та портрети з шістьма очима й трьома носами. У булочній замість хліба продають чорнило, в ходу тільки фальшиві монети. Від голосу Джельсоміно оживає намальована крейдою на стіні кошеня з трьома лапами на ім'я Шкандибчик (в оригіналі Цоппіно). Незабаром у Джельсоміно й Шкандибчика з'являються нові друзі : художник Бананіто, маестро Домісоль, тітонька Панокк'я (Кукурудза), її племінниця Ромолетта. Друзі дізнаються таємницю короля Джакомоне : виявляється, король бреше, ніби у нього чудове руде волосся, а насправді він носить перуку, щоб приховати лисину. За допомогою свого дару та нових друзів Джельсоміно викриває короля й повертає в місто правду.

Народилась Куманченко Поліна (справжнє ім’я – Пелагія) 8 (21 жовтня) 1910 року в селі Музиківці Білозерського району Херсонської області в родині залізничника. Рано залишилась сиротою і жила в родині старшої сестри у м. Миколаїв. В 1929 році закінчила студію при Миколаївському російському драматичному театрі. Протягом 1929–1931 років працювала в Миколаївському робітничо-селянському пересувному театрі, у 1932–1937 роках — в Харківському ТРОМі, у 1937–1961 роках – на сцені Харківського академічного українського драматичного театру ім. Тараса Шевченка. З 1961 року працювала у Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка. Займалась педагогічною діяльністю в театральному училищі при Харківському українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка. У роки війни грала в фронтовій бригаді. Обиралась депутатом Верховної Ради Української РСР IV скликання (1955–1959). Померла в Києві 2 лютого1992 року. Похована на Байковому кладовищі.

Фільми : «Киянка», «Це було навесні», «Спадкоємці», «Кров людська — не водиця», «Дмитро Горицвіт», «З днем народження», «Сейм виходить з берегів», «Сувора гра», «Люди не все знають», «Чому посміхалися зорі», «На Київському напрямку», «Старт», «Рим, 17...», «Лаври» та ін.

День захисника України – свято, що відзначається в Україні щорічно 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва. 14 жовтня 2014 року Указ № 806/2014, за яким в Україні встановлено це свято, підписав Президент України «…з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості». Зазначимо, що 14 жовтня в Україні відзначається велике релігійне свято Покрови Пресвятої Богородиці, яка з давніх-давен є покровителькою українського козацтва й усіх українських збройних формувань. Завдяки шанобливому ставленню українського козацтва за цим святом закріпилася ще й друга назва – Козацька Покрова, а у свідомості народу воно стало асоціюватися з такими поняттями, як військова честь, доблесть, мужність і лицарство. Пізніше, вже в XX столітті, козацькі традиції передалися борцям за незалежність України – Армії Української Народної Республіки та Української повстанської армії і саме – 14 жовтня 1942 року вважається днем створення Української повстанської армії – військово-політичної формації українського визвольного руху. Воїни УПА обрали свято Покрови за день заснування, віддавшись під опіку Божої Матері. Пресвята Богородиця й нині залишається заступницею усіх українських військових.

Історія українського козацтва багатогранна, як саме життя. Козацтво – це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. Воно обороняло рідний край від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської та азійської. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво. День українського козацтва – це данина всім козакам, які зробили величезний внесок у формування української народності та досягнення Україною своєї незалежності. Неможливо знайти у минулому України інше явище, яке б так вплинуло на її історичну долю. Козацьке минуле втілило в собі кращі національні риси українського народу і глибоко вкарбувалося в його історичну пам’ять. Враховуючи історичне значення й заслуги козацтва в утвердженні української державності та його вагомий внесок у сучасний процес державотворення Указом Президента України від 07.08.1999 №966 було засновано День Українського козацтва, який відзначається щорічно 14 жовтня.