Григорій Гурійович Верьовка – талановитий хормейстер, диригент, композитор і дослідник українського музичного фольклору. Він спирався у своїй творчості на традиції народного співу та на носіїв цієї традиції. Збагачував хоровий стиль засобами музично-інструментального й хореографічного мистецтв, застосував елементи театралізації, сценографії. Та найголовніше – Верьовка усвідомлював хор як художню цілісність.

Григорій Гурійович народився 25 грудня 1895 р. на Чернігівщині. Родина була бідною, а дітей було 12. Але навіть нужденне життя не позбавило Верьовку-старшого покинути мистецтво, він був добрим музикою, грав на скрипці та співав у церковному хорі. Саме від нього Грицько успадкував музикальний дар. Особливо малого хлопчика заворожувала українська народна пісня. Здобувати освіту хлопця віддали до місцевої трирічки, але побачивши талант до музики, батьки віддали його до Архієрейського хору в Чернігові. Невдовзі він став семінаристом духовного училища. У 1918 р. Григорій вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка до класу композиції під керівництвом Болеслава Яворського. Потім навчався на відділенні диригування в Олександра Орлова. У період студіювання організував аматорський гурток самодіяльності. Разом із Тичиною та Магорським створили великий хор, який у майбутньому стане капелою ім. Леонтовича. У 1925 р. відкрилася професійна музична школа, директором якої став Верьовка. Перші композиторські кроки Григорій зробив ще в Чернігівській семінарії. Але тоді це були не авторські твори, а обробка українських народних пісень. Лише в Києві Григорій почав писати власні інструментальні композиції для скрипки та симфонічного оркестру. У 1930-ті Верьовка займається педагогічною діяльністю – очолює українську національну філармонію, а згодом – викладає у класі диригування в Київській консерваторії. Коли розпочалася німецько-радянська війна, Верьовка разом із ансамблем був евакуйований до Башкирії. Тоді композитор створив пісні патріотичного характеру, зокрема поклав на музику слова Максима Рильського – “За край наш багатий”, Павла Тичини – “Ми йдемо на бій”, Миколи Бажана – “Клятва” тощо. Разом із ансамблем Верьовка виступає з концертами перед солдатами. У вересні 1943-го його відкликали до Москви. Було підписано постанову про створення Державного українського народного хору, а його створення доручили Верьовці. Разом з дружиною Елеонорою Скрипчинською вони створили колектив, який невдовзі засяяв яскравою зіркою на небосхилі. Створений ансамбль розпочав гастрольний тур, географія якого простяглася від України до Румунії, Польщі, Фінляндії, Бельгії, Люксембургу, Німеччини. Саме під час гастрольного туру в Мюнхені надійшла звістка про смерть Степана Бандери, якого вбили радянські спецслужби. На концерт хору прийшли люди, які поверталися з похоронної процесії. На сцену вийшов Григорій Верьовка, змахнув диригентською паличкою і залу захопило “Реве та стогне Дніпр широкий”. Наступною композицією стала не менше могутня пісня “Чуєш, брате мій!”. Та вже наступного дня, посольство СРСР в Німеччині надіслало документ-заборону на виконання цієї пісні. Творчість Верьовки – це пряма спадкоємиця Леонтовича та Стеценка. Хор який він очолював став взірцем для подальших колективів, які виникали в Україні. Головною візитівкою колективу стало виконання пісень мовою оригіналу тих народів, де гастролював ансамбль, що не могло не підкорити серце слухачів. Окрім хору, Грирогій Верьовка очолював спілку композиторів України. Помер видатний композитор 21 жовтня 1964 року в Києві.