I виростають поколiння,

 Котрi не чули тишини.

 О, найстрашнiше з лiточислень

 Вiйна - вiйною - до вiйни!

 Л. Костенко

Недільний ранок 22 червня 1941 року трагічною сторінкою увійшов у життя мільйонів українців. У цей день розпочалася найжахливіша війна в історії нашого народу – Велика Вітчизняна, яка забрала життя кожного п'ятого співвітчизника.

День початку війни став в Україні історичним днем глибокої скорботи. Сьогодні навіть важко уявити масштаб випробувань, болю і горя, що випали на долю минулих поколінь. Ось чому в День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні ми згадуємо усіх тих, хто впав на полі брані, кого замучили у концентраційних таборах, хто жертвував найдорожчим задля того, аби наша Вітчизна була вільною від будь-якого завойовника.

22 червня 1941 року.. Той день був спекотним і безхмарним. У школах щойно відгриміли випускні вечори. 22 червня несло життєві плани для вчорашніх учнів, плани, яким не судилося збутися. О 4-й годині ранку війська Вермахту і союзників Німеччини розпочали наступ на всій території західного кордону Радянського Союзу. О 12-й – міста і села «розірве» урядове повідомлення: розпочалася війна.

На той момент, згадує Октябрина Іванівна, їй було всього 7-м, а вона пам’ятає все у деталях. Родина дівчинки мешкала на Білозерщині. Батько – головний агроном району, мати – вчителька. З перших днів війни сім’я вирушила в бік Херсона. У місті, де мешкали п’ятеро сестер матері Октябрини, на родину очікували одні випробування. Херсон ворог захопив вже за два місяці. У дитячій пам’яті навіки вкарбувалося, як фашисти заходили в місто. Малеча спостерігала все з дахів будинків тодішньої Ворошилова – сьогоднішньої 40 років Жовтня. Перед вулицею тоді була пустка. Зі спогадів її вкраденого дитинства спливає і картина, як містом вели полонених. Октябрина разом з іншими дітьми, жінками, людьми похилого віку була змушена спостерігати все це на Перекопський. Людей насильно вивели на вулиці…

І то було тільки початок… За 4 роки, як і на передовій, буде скільки випробувань, що й не злічити. На плечі дітей війни ляже недитяча робота: допомога фронту і завдання, в першу чергу, прогодувати не лише себе, а й усіх своїх близьких. Малеча ховатиметься у підвалах і горищах окупованого міста, бо знатиме – зобов'язана вижити… Октябрина Іванівна згадує, що вони більше місяця жили сім’ями у погребах без світла, без води та нормальної їжі. 

1944 року після звільнення Херсона від окупантів сім’я Октябрини Іванівни повернулася до рідного міста. Після війни вона присвятила все своє життя улюбленій справі – заняттям спортом, ставши майстром спорту по греблі на байдарках, суддею Всесоюзної категорії.

Війна для Октябрини Іванівни та її покоління стала школою життя, яке вона завжди вчитиме цінувати молоде покоління, даючи уроки патріотизму в ХНТУ. З упевненістю можна стверджувати, що доля Октябрини Ястребової легко може стати сюжетом повнометражного кінофільму, як і багатьох ровесників, чиє життя перевернула війна.

Ніхто не має права забути, що трагедія 41-го поклала початок переможному Травню 45-го. Тож низький уклін захисникам рідної землі у День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні. Виявивши нечуваний героїзм та єднання у жорстоких боях, у гіркоті нищівних поразок і славі звитяг, українці здобули мир та омріяну єдність у межах однієї держави, яка ще мала пройти свій тернистий шлях до незалежності.

Віддаймо шану всім українським борцям, які в час воєнного лихоліття визволяли рідну землю від фашистських загарбників. Схилімо голову перед мільйонами невинних жертв, яких забрала війна.

Слава їм, вічна і світла пам'ять!