Василь Стефаник (1871-1936) – український письменник-реаліст, неперевершений майстер стислої психологічної новели. Лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів, дух співчуття автора людині, яка страждає під тягарем соціальної несправедливості – це характерні особливості індивідуального стилю Стефаника. 14 травня 2021 р. українська і зарубіжна літературна спільнота відзначила 150 років від дня народження Василя Стефаника. Народився майбутній письменник 14 травня 1871 р. в с. Русів (Івано-Франківська обл.) в сім’ї багатих селян. Вчився в двох школах та Коломийській і Дрогобицькій гімназіях. У коломийській гімназії Василя прийняли до таємного гуртка, де він перед портретом Т.Г.Шевченка прийняв присягу, що буде чесно жити і трудитись для народу. Там же В.Стефаник, Лесь Мартович і Марко Черемшина організували літературний гурток, який з легкої руки Івана Франка назвали «Покутська трійця» (за назвою регіону, де вони народились). Склавши іспити, поступив До Ягелонського (Краківського) університету на медичний факультет. Але медицина виявилась важкою, нудною – «вийшло діло без пуття». І він займається громадською і агітаційною роботою (переконував селян висунути до сейму чи до австрійського парламенту кандидатуру Івана Франка). Написав низку публіцистичних статей : « Книжка за мужицький харч», «Молоді попи», «Поети і інтелігенція», «Мазурське віче у Ржешові», надрукував новели : «У корчмі», «Побожна», «Камінний хрест», «Синя книжечка» та ін. В 1903 р. був присутнім на відкритті пам’ятника І.Котляревському в Полтаві, зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Панасом Мирним, Михайлом Старицьким та ін. З 1908 по 1918 рр. був депутатом Австрійського парламенту від Галіції у Відні аж до розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. І 16 довгих років Стефаник нічого не писав. У роки Першої світової війни (1914 р.) уважно стежив за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності. Піднесено зустрів Стефаник проголошення 19 листопада 1918 р. Західно-Української Народної Республіки, вбачаючи в тому святе прагнення Галичини до свободи й незалежності, до створення державності та злуки з народом Східної України. Був присутній у складі делегації ЗУНР на підписанні Акта Злуки – об’єднанні ЗУНР і УНР 22 січня 1919 р. Але побачене і почуте не вселило в нього жодного оптимізму : «Це не та Україна, яку я довгими роками мріяв побачити». І в 1923 р., коли Рада послів Антанти віддала Східну Галичину Польщі, він знову починає писати : «Сини», «Марія» та ін. В 1920-ті роки відсилає свої новели до українських журналів Києва. У ці роки більшовицький Київ намагався зробити з нього символ «пролетарського письменника» на противагу М.Горькому в Росії і в 1928р. йому призначають по життєву персональну пенсію. В 1929 р. Стефаник відкликав свою кандидатуру зі списку академіків Академії наук УРСР, бо знав і писав про голодомор. Аби висловити публічний протест проти сталінських репресій у Радянській Україні, в 1933 р. демонстративно відмовляється від персональної пенсії уряду УРСР, ледь-но довідався про штучно створений голод, репресії, вбивства і арешти української еліти, знищення української культури, переслідування української інтелігенції. «Спершу я заявив радянському консулові у Львові : «Не давайте мені нічого, бо я бачу, що Україна московська. А з мене ви вже москаля не зробите». Потім написав листа наркомові освіти : «А прихильником Великої Україні я все був і буду…»». Коли митрополит Греко-католицької церкви Андрій Шептицький (вони були знайомі з 1897 р.) дізнався, що письменник залишився без копійки, призначив йому пенсію від УГКЦ. Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 р. від серцевого нападу. За заповітом, митця поховали у рідному селі, поруч з могилою його матері.