Пабло Пікассо назвав її геніальною. Весь світ облетіли його слова: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б увесь світ заговорити про неї!”. Музей українського народного декоративного мистецтва у Києві має найкращу колекцію її робіт. Це зараз вона входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. А за життя їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння родичів, що вважали її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком, відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі – готувала їх сама з рослин та щетини; не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок – навчалася у природи.

Катерина Василівна Білокур народилася 24 листопада (7 грудня) 1900р. в селі Богданівка Полтавської губернії в селянській родині. Коли дівчинка почала малювати – точно ніхто не пам’ятає. Та й були це наївні дитячі ескізи, намальовані вуглиною на клаптиках полотна. “Приблизно років у 6 я розмалювала фігурками коней всю шкільну зошит молодшого брата Грицька. – Ах ти, поганка! – кричав батько. Зошит розірвали на шматки. Відтоді мені не давали ні папір, ні олівці”, – йдеться у спогадах художниці. На сімейній раді було вирішено не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугілля. Але в 14 років дівчину знову спіймали за таким безглуздим, як вважали в селі, заняттям. Вжили заходів: різки та найсуворіша заборона малювати. “Одержима”, – говорили про Катерину односельці. У 1922–1923 рр. Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: копія з якоїсь картинки і начерк дідівської хати з натури. У технікум Катерину не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки. Малювати не покидала і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству. 1928 р. дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини. В восени 1934 року робить спробу втопитися в річці Чумгак, внаслідок чого застуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням. Навесні 1940 р. Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. І завдяки зусиллям О.Петрусенко, письменника Павла Тичини, Володимира Хитька, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості, надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами. І того ж року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин. Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. 1944 – Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Він закуповує для музею її картини і організовує наступну виставку. 1949 – Катерина Білокур стає членом Спілки художників України. 1951 – нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України. 1956 – одержує звання Народного художника України. Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін. Три картини Білокур – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі у 1954 р. Тут їх бачить Пабло Пікассо. У художниці з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів – поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці в художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська. Після закінчення війни сім'я Білокурів стає колгоспниками. 1948 р. помирає батько Василь Білокур. Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. У сім'ї починаються численні сварки. Навесні 1961 р. до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. На початку червня 1961 р. Катерину Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. У той же день художниця помирає. Похована в Богданівці.