Головна

Structure / Divisions / Library of KNTU / The calendar of significant and memorable dates

The calendar of significant and memorable dates

Ліна Василівна Костенко

Ліна Василівна Костенко народилась у родині вчителів 19 березня 1930р. в м. Ржищів Київської області. Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році. Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії. 8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А. Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників. У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві». 1968 — написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Поема «Берестечко» з ілюстраціями Георгія Якутовича, видана видавництвом «Либідь» 2010 року, а збірка «Гіацинтове сонце», впорядкована Ольгою Богомолець. 2010 року вийшов перший роман Л. Костенко — «Записки українського самашедшого». У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Л.Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій. 9 квітня 2012 року, в день народження Шарля Бодлера, відбулася презентація монографії про Ліну Костенко «Є поети для епох» авторства Івана Дзюби. Ліна Костенко є Почесним професором Києво-Могилянської академії, почесним доктором Львівського та Чернівецького університетів.

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Лада Костянтинівна Федоровська

18 березня 2019 р. виповнюється 85 років від дня народження Л. К. Федоровської – українського лі-тературного критика, життя якої пов’язане з м. Херсоном. Народилася в с. Ясна Поляна. Закінчила філологічний факультет Київського університету. Працює переважно в галузі літературної критики, знана в літературному колі України. Поетичне творення для Л. Федо-ровської є справою новою. Збіркою поезій «Мое поднебесье» дебютувала у 1998 році. Віршам Л. К. Федоровської притаманні визначеність почуттів, чіткість пейзажного малюнку, широта узагальнень, наснаженість бунтівним пафосом. Оприлюднює публікації громадського звучання, рецензії на твори не лише місцевих авторів. Л. К. Федоровська – редактор газети «Кафедра» Херсонського державного університету та академічного ліцею при ХДУ, на громадських засадах керує літературною вітальнею при Херсонській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олеся Гончара. Федоровська Лада Костянтинівна – член Національної спілки письменників. Авторка книжок «Утвердження правди» (1978), «Романи Юрія Мушкетика. Літературно-критичний нарис» (1982), «По-земному – про високе» (1985); поетичних збірок «Мое поднебесье» (1998), «И на цветке я присягну...» (2000), «Под поздней луной» (2002), «Соцветья» (2006).

13 березня – День визволення Херсона від фашистських загарбників

Все далі линуть у давнину запеклі сорокові минулого століття, але пам’ять про справжніх героїв Великої Вітчизняної досі бентежить серця сучасників. 13 березня 1944 року Херсон визволили від нацистських загарбників. Окупація тривала 31 місяць. Операцію з визволення міста розробили у штабі 28-ї армії. Звільняли Херсон бійці 3-го Українського фронту під командуванням генерала Родіона Малиновського. У ніч проти 12 березня солдати на човнах форсували Дніпро у районі селищ Садово та Антонівка. І вже зранку, 13 березня, ворожа оборона на найближчих підступах до Херсона була прорвана. Відзначення Дня визволення міста від фашистських загарбників – свідчення того, що наш народ досяг великої перемоги у запеклих боях ціною власного життя. Пам’ять про їх славні вчинки жива. Це означає, що свобода, незалежність, високий патріотизм і пам’ять про близьких завжди буде на першому плані. Наші славні ветерани зробили нашим землякам безцінний дар – свободу.

Тарас Григорович Шевченко

Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) – знаменитий український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч зі світовим ім'ям. Член Кирило-Мефодіївського братства, aкадемік Імператорської академії мистецтв, Національний герой і символ України. Він завжди був патріотом України, вся його творчість присвячена українському народу, його звільненню від соціального та політичного гніту. Народився майбутній поет України 9 березня (25 лютого за ст.ст.) 1814 року в с.Моринці Звенигородського повіту на Київщині в родині селян-кріпаків. З цього села родом мати поета, кріпачка поміщика Енгельгардта. Тут у них народився син Тарас. У 1816 році родина Шевченків повернулася до рідної Кирилівки, де пройшло все дитинство поета. До смерті матері (в 1823 р), живучи під її опікою, здається, що хлопчик і горя не знав, але після її смерті почалися ті життєві негаразди, які переслідували його усе життя. У 1825 році помер батько, висловивши знамените пророцтво про майбутнє сина: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде всяким чоловіком: з його буде або щось дуже хороше, або великий ледар, для нього моя спадщина або нічого не означатиме, або не допоможе»… За своє недовге життя Тарас Шевченко залишив нам велику спадщину в літературі, та художньому мистецтві світу, і неоціненний вклад в розвиток української культури. Перу Тараса Григоровича Шевченка належать: поеми, балади, повісті, збірки віршів, та більше 1000 картин. Праці Шевченка перекладені на велику кількість мов всього світу, тож не лишайтеся осторонь і ви: «Учіться, читайте, чужому навчайтесь й свого не цурайтесь».

Євген Порфирович Пономаренко

9 березня виповнюється 110 років від дня народження Є.П. Пономаренка – українського актора, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, життя якого пов’язане з м. Херсоном. Народився 24 лютого (9 березня) 1909 року в Херсоні в родині чиновника. У 1928 році закінчив театральну студію при Одеському державному драматичному театрі. З 1936 року — актор Київського державного академічного українського драматичного театру імені І. Франка. Грав у фільмах: «На крилах пісні», «Штурмові ночі» (робітник), «Митько Лелюк» (партизан Мороз), «Кармелюк» (Левко), «Нескорені» (Андрій Проценко), «Калиновий гай» (художник Верба), «Суєта» (Іван), «Іванна» (Садаклій) та ін. Зіграв чимало ролей у театрі: Дмитро («Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці» М.Старицького), Іван («Суєта» І.Карпенка-Карого), Тарас Шевченко («Петербурзька осінь» О.Ільченка), Террачіні («Пам’ять серця» О.Корнійчука), Хлестаков («Ревізор» М.Гоголя), Незнамов («Без вини винуваті» О.Островського), Петя Трофимов, Тєлєгін («Вишневий сад», «Дядя Ваня» А.Чехова), Клавдіо («Багато галасу даремно» В.Шекспіра), Доменіко («Філумена Мартурано» Е. де Філіппо), Барклей Купер («Поступися місцем...» В.Дельмар), дон Карлос (однойменна п’єса Й.Шіллера). Народний артист Узбецької РСР (з 1944 року), Народний артист УРСР (з 1951 року), Народний артист СРСР (1960). Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1971; разом з О. Є. Корнійчуком (драматургом), Д. О. Алексідзе (режисером), Ю. С. Тка-ченко, П. В. Куманченко, М. О. Задніпровським, В. М. Дальським (виконавцями головних ролей) за виставу «Пам'ять серця» в Київському українському драматичному театрі імені І. Франка). Нагороджений двома орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, медалями. Помер 4 серпня 1994 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Зі святом!

Дорогі викладачі, співробітники, коллеги та студентки! У прекрасний день 8 березня ми поспішаємо привітати Вас і побажати залишатися такими ж чудовими, неповторними, жіночними і чудовими! Бажаємо миру в сім’ї, здоров’я в тілі, радості в очах, спокою в душі, любові в серці, приємних слів і красивих букетів! А також: чарівного настрою, ніжних чоловічих обіймів, запаморочливих успіхів у кар’єрі, захоплень до душі, сімейної стабільності, яскравих емоцій і вражень, фінансової незалежності та щасливих усмішок!

Володимир Михайлович Івасюк

4 березня 2019 р. виповнюється 70 років від дня народження В. М. Івасюка – українського поета та композитора, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України. Народився 4 березня 1949 року в місті Кіцмань Чернівецької області в родині вчителів. У 1955-1963 роках навчався у місцевій дитячій музичній школі. У 1956-1966 роках – учень Кіцманської середньої школи. У 1963 році вступив до Київської музичної десятирічки ім. М. Лисенка. У 1964 році написав першу пісню «Колискова» на вірші батька. У школі створив вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка». У 1970 році написав пісні «Червона рута» і «Водограй». У 1973 році закінчив Львівський медичний інститут, вступив до аспірантури до професора Т. Митіної. У вересні 1974 року вступив на композиторське відділення Львівської консерваторії в класі Анатолія Кос-Анатольського. 1974-1975 – робота над музикою до вистави «Прапороносці» за однойменним романом О. Гончара. У липні 1976р. Володимира Івасюка виключили з консерваторії за пропуски занять. У 1977 році він відновлює навчання у Львівській консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У листопаді 1978 року переміг на Всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій у Москві – диплом II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». У квітні 1979 року – член журі першого республіканського конкурсу артистів естради в Хмельницькому. Поїхав до Львова в ніч з 23 на 24 квітня 1979 року : після телефонного виклику вийшов з будинку і більше не повернувся. Володимир Івасюк – один із основоположників української естрадної музики. Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.

445 років як вийшла у світ друкована книга «Апостол»

23 лютого 2019 р. виповнюється 445 років, з того часу, як у 1574р. Іван Федоров видав у Львові першу в Україні друковану книгу “Апостол”, або «Діяння та послання апостольські". Автор працював над «Апостолом» у своїй львівській друкарні від 25 лютого 1573 до 15 лютого 1574. Книга містить традиційний церковнослов'янський переклад «Діянь і послань апостольських» і повторює московське видання цієї ж книжки. Автобіографічні матеріали тут підпорядковані публіцистичній меті: підняти соціальний престиж друкарства, розкрити його значення для суспільства і тим самим створити сприятливий клімат для видавничої діяльності. Пишучи, що в Москві йому і Мстиславцю «от многих началник і священоначалник» довелося зазнати переслідувань, Федоров підкреслює, що допомогу у Львові йому надали «мали ніциї в ієрейском чину, інії ж неславнії в мирі». Відкинувши гонитву за багатством, першодрукар свідомо обрав інший шлях — терпіти злигодні та нестатки, аби тільки мати змогу сіяти «духовні зерна». Він виправив деякі помилки попереднього видання, вніс редакційні зміни, наблизив текст до того правописного варіанта, який був загальноприйнятим в Україні. Львівський «Апостол» являє собою велику наукову й історичну цінність як первенець книгодрукування в Україні. Відомо понад 90 примірників цього видання.

20 лютого - День Героїв Небесної Сотні

20 лютого ми відзначаємо річницю з дня трагічних, сповнених героїзму подій Революції Гідності, пік розстрілів Героїв Небесної Сотні. Цей день назавжди увійде в історію України як символ жертовності, патріотизму та героїзму і вкотре підтвердить тезу про те, що в найкритичніший та найважчий період нашої історії знайдуться герої, які своєю жертовністю дозволять будувати нам майбутнє. 20 лютого – це не просто черговий офіційний день в нашому календарі, це червона лінія, точка неповернення до старої пострадянської моделі відносин між владою та суспільством, до старих корупційних схем, а також неможливість повернення до багатовекторності, а по суті "проросійськості", у зовнішньополітичному курсі. Адже за все це не просто стояли люди на Майдані, за це заплачено дуже велику ціну – життя Героїв Небесної Сотні, які за ідеали свободи та демократії пожертвували собою та змінили хід історії нашої держави. Герої Небесної Сотні стали для всієї України не лише символом жертовності, героїзму та патріотизму, але і джерелом натхнення для наших героїчних воїнів, які гідно продовжують справу Героїв Небесної Сотні, захищають наше з вами право на вільне життя. Слава Героям Небесної Сотні, слава українським воїнам, які з гідністю та честю виконують свій святий обов’язок захисту нашої Батьківщини. Будьмо гідні своїх героїв, які віддали свої життя за нашу свободу та право на вільний розвиток. Слава Україні!

Херсонському відділенню Спілки письменників України - 60 років

18 лютого 2019 року виповнюється 60 років з часу організації (1959) Херсонського відділення Спілки письменників України. Херсонська обласна організація НСПУ заснована 1959 року. На обліку перебувають 25 членів НСПУ. Видається альманах «Степ». Існує херсонська обласна літературна премія ім. Миколи Куліша. Голова Херсонської обласної організації Національної спілки письменників України – Гунько Олександр Петрович. Члени: Кичинський Анатолій Іванович з 16.03.1977, Кулик Валерій Павлович з 14.05.1996, Тютюнник Алла Миколаївна з 16.03.1977, Щерба Таїсія Миколаївна з 29.05.2006, Музика Наталія Василівна з 2.09.2003, Олексюк Олег Васильович з 28.02.2005, Жураківський Василь Іванович з 5.02.1993, Андреєв Віктор Миколайович з 24.09.2009, Бондарчук Леонід Васильович з 21.02.1984, Бутузов Олександр Глібович з 27.04.2004, Василенко Микола Олександрович з 25.02.1992, Гунько Олександр Петрович з 9.12.2002, Гурепко Микола Михайлович з 26.12.2003,Загороднюк Василь Степанович з 25.01.2001, Каляка Микола Михайлович з 17.10.2002, Марченко Леонід Володимирович з 12.11.1998, Марущак Анатолій Петрович з 07.02.2011, Мелещенко Василь Михайлович з 11.02.1976, Питалєв Петро Іванович з 29.05.1987, Серебряков Леонід Борисович з 27.04. 2004, Федоровська Лада Костянтинівна з 15.03.1976. Члени спілки проводять різноманітні конкурси, фестивалі, літературні вечори та беруть активну участь у розвитку культурного життя Херсонщини.

День спонтанного прояву доброти

День спонтанного прояву доброти – це міжнародне свято, яке прийнято святкувати усіма народами, в один день, а саме 17 лютого кожного року. Рішення відзначати це свято, було прийнято у 1998 році в місті Токіо, де представники-ініціатори «Руху доброти» від різних країн, запропонували святкувати цей день. Поступово до святкування цього чудового дня приєднувалося все більше і більше країн. Девіз Дня спонтанного добра : «Доброта – це якість, прояв якої ніколи не буває зайвим». Не можна не погодитися з цими словами, адже всьому живому на Землі дуже важко жити без звичайної людської доброти й підтримки. На жаль, не всі з наших людей здатні на безкорисливу допомогу іншому. Комусь заважає втома, хтось через справи не помічає того, що відбувається навколо, а інший просто байдуже проходить повз жебрака. У День спонтанної доброти ініціатори цього свята просять нас озирнутися навколо і почати помічати інших людей, які потребують нашої допомоги, підтримки, добрих слів і приємних вчинків. Нехай ваші серця в цей день відкриються назустріч Світлу і Доброті, і протриматися в такому стані до наступного 17 лютого! Тоді багатьом з нас стане набагато простіше жити, ми помічатимемо в очах інших багато позитиву, доброти і радості, адже це дуже важливо для нас самих. Кажуть, що людина щаслива, коли не тільки отримує, але й віддає. У деяких країнах 17 лютого прийнято дарувати перехожим і незнайомим людям квіти, виявляючи так свою любов і турботу. Оскільки 17 лютого випадає на зимовий час року, то перехожим буде дуже приємно і корисно пригоститися чашкою гарячої кави або чаю. Вважається, що це і є звичайний прояв доброї уваги до інших людей. Просто будьте уважні до всіх і ласкаві, адже дуже важливо залишатися корисним для себе і суспільства, в якому живеш!

15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав і річниця виведення радянських військ з Афганістану

Війна в Афганістані (1979-1989) – збройний конфлікт, у якому брали учать урядові війська Афганістану і Радянського Союзу проти повтанських групп моджахедів. Згодом війну в Афганістані керівництво тодішнього СРСР визнало політичною помилкою, однак це ніяк не применшує особистого подвигу тих, хто став прикладом самопожертви та вірності військовій присязі. Афганська кампанія залишила невиліковну рану в душах та серцях тих, хто пройшов вогненними гірськими стежками, хто втратив друзів, синів чи батьків.

Цього дня ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю полеглих, вшановуємо тих, кому довелося воювати в чужих країнах.

День святого Валентина: історія виникнення свята 14 лютого

День святого Валентина, який щорічно відзначають 14 лютого, здавна оповитий різними таємницями та легендами його походження. День всіх закоханих, або ж День святого Валентина – це не лише свято романтики, кохання та ніжності. Як повідомляють різні джерела, свято оповите багатьма легендами і ніхто достеменно не знає, чи існував святий Валентин і чи справді він вперше подарував коханій романтичну валентинку. Згідно з однією легендою, у 269 році н.е. римський імператор Клавдій II прагнув завоювати весь світ, однак для здійснення всіх наступів йому доводилось збирати міцну армію. Оскільки сімейний інститут утримував чоловіків від військової служби, імператор видав указ про заборону одруження під час військової служби. Однак молодий священик Валентин, який ще займався природничими науками та медициною, не слухав наказів Клавдія II і таємно від всіх вінчав закоханих. Коли імператор довідався про це, то засудив Валентина до смертної кари. І під час очікування виконання смертного вироку, Валентин у в'язниці закохався в сліпу дочку тюремника Юлію і зцілив її. Перед стратою він залишив їй прощальне послання і підписав його як "Твій Валентин". Саме з цим неймовірним моментом та виявом любові пов'язують і появу Дня всіх закоханих, і звичай дарувати валентинки. Священику відрубали голову, а пізніше Валентин був канонізований католицькою церквою. У 496 році Папа Римський Геласій I оголосив 14 лютого Днем святого Валентина. Як повідомляють в інших легендах та оповідках, можливо, існувало ще як мінімум троє чоловіків з іменами Валентин, які мученицькою смертю померли за християнську віру. Також в деяких джерелах зазначають, що День святого Валентина у християнські часи замінив собою язичницьке свято луперкалій (на честь бога Фавна, а за іншою версією, – на честь богині шлюбу, сім'ї Юнони), який також колись відзначався щороку 14 лютого. Ця заміна сталася 496 року за розпорядженням того ж Папи Римського Геласія I. Але в такій практиці немає нічого дивного, оскільки за таким принципом були обрані і дати святкування Різдва Христового та Різдва Іоанна Предтечі, що припадають на язичницькі фестивалі в честь зимового і літнього сонцестояння (близько 25 грудня і 7 липня відповідно). У Римо-католицькій церкві святий Валентин офіційно вважається не покровителем закоханих, а покровителем людей, які страждають на нервові захворювання. Саме тому ікони часто зображують Валентина в одязі священика або єпископа, який оздоровлює юнака від епілепсії або ж психічних розладів. Згідно з церковними переказами, на могилі святого Валентина один юнак, хворий на епілепсію, довго молився і видужав. Вважається, що в Західній Європі День Святого Валентина став широко відзначатися з XIII століття, в США – з 1777 року. За останньою інформацією, мощі покровителя закоханих святого Валентина вже три століття поспіль зберігаються в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в Самборі (Львівська область). Автентичність реліквії нібито підтверджує документ Папи Римського від 1759 року. Згідно з легендами, давній звичай посилати коханим листівки в День святого Валентина також виник в Середні віки. Найпершою валентинкою в світі вважається записка, відправлена герцогом Орлеанським Карлом​​ в 1415 році. Перебуваючи в англійському полоні після битви під Азенкуром, він нібито надсилав із лондонської в'язниці віршовані любовні послання своїй дружині. Одна з тодішніх "валентинок" нині зберігається в Британському Музеї. З плином часу звичай надсилати коханим 14 лютого невеликі сувеніри та записки-валентинки існував лише на теренах Англії і Франції. Спочатку перші "валентинки" створювалися власними руками: талановиті митці писали романтичні вірші на аркушах паперу, згодом в Британії почали друкувати збірники віршів – закохані вибирали найкращі і переписували їх у "валентинки". Десь з цього часу і почалося масове виробництво "валентинок" в промислових масштабах. Першою, хто продав листівок за рік на суму 5000 доларів, стала американка Естер Гауленд. Сьогодні ж, за кількістю продажів, "валентинки" посідають перше місце, поступаючись тільки різдвяним листівкам. Але, незважаючи на таємничість походження свята, мільйони людей не пропускають можливість відсвяткувати романтичне святом разом зі своїми коханими та рідними людьми. Адже День святого Валентина – це не лише свято квітів, листівок та подарунків. Це символічний день для вияву трішки більшої уваги та любові тим людям, які перебувають поруч з вами.

Любіть та даруйте радість і кохання не лише в День святого Валентина!

Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко

13 лютого 2019 року виповнюється 135 років від дня народження Н. Д. Полонської-Василенко – українського історика, дослідника півдня України. Народилась Наталія Полонська-Василенко у м. Харкові у збіднілій дворянській сім'ї Меньшових. Закінчила в Києві Вищі жіночі курси, пізніше - історико-філологічний факультет університету. З 1912 року вона асистент історії на Вищих жіночих курсах, згодом - приват-доцент Київського університету. У міжвоєнний та воєнний період - професор Художнього інституту та Київського університету, співробітник Української академії наук, дійсний член багатьох наукових установ, в еміграції - професор Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, дійсний член Українського історичного товариства, НТШ та Міжнародної академії наук у Парижі. Н. Полонська-Василенко прожила велике, сповнене катаклізмів життя, присвятивши весь свій талант справі служіння вітчизняній науці. Її перу належать близько 200 наукових праць з археології, історії України й Української Церкви, спогади про громадських і наукових діячів. Вона є автором посібника «Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом». Поза усю свою багатогранну діяльність головною працею вважала написання та доведення до читацької аудиторії епохальної як за обсягом матеріалу, так і за поданою бібліографією величезної монографії - славнозвісної двотомної «Історії України». Перший том був виданий у 1972 р., а другий - вже після смерті Наталії Дмитрівни - у 1976 р. Померла вчена у місті Дорнштадті у 1973р.

Лариса Михайлівна Письменна

11 лютого 2019 року виповнюється 105 років від дня народження Л. М. Письменної – українського прозаїка. Лариса Михайлівна Письменна народилася 11 лютого 1914 року в сім'ї сільського фельдшера і вчительки в селі Чоповичі (тепер Малинського району Житомирської області). Батьки з раннього дитинства прищеплювали дівчинці любов до літератури. Під час навчання у Білоцерківському фінансовому технікумі вона надіслала до Харківського журналу «Трактор» свій перший вірш, який був надрукований. Після невдалої спроби навчатися в інституті народної освіти, вступила на навчання в Київський лісовий інститут, працювала на посаді завідуючої редакцією літератури у видавництві «Веселка». Після німецько-радянської війни працювала в Кемерівській області завідуючою дитсадка. З 1956 року Лариса Письменна — член спілки письменників СРСР. У 1964 році за збірку «Тисяча вікон і один журавель» письменниця нагороджена премією ім. Лесі Українки. Також була нагороджена орденом «Знак Пошани», почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Померла Л.Письменна 27 лютого 1992 року. Лариса Письменна — авторка численних творів для дітей, серед яких: збірки оповідань та повістей «Скарб Вовчої криниці» (1961); «Ненаписаний портрет» (1979); «Не за синіми морями» (1980); «Ліна» (1983); роман «Батько» (1978); збірка вибраних творів (1984); однотомник казок, повістей, оповідань «Тисяча вікон і один журавель» (1984); повісті-казки «Там, де живе Синя Ластівка» (1986); "Злочин Надії Поліщук"; «Живі зустрічають світанок». Твори письменниці перекладалися російською, грузинською, естонською, литовською, німецькою, румунською мовами.