Його життя було нерозривно пов’язане з університетом, кафедрою, викладацькою та науковою роботою. Для багатьох із нас це був не просто колега чи керівник, а людина, з якою роками разом працювали, вирішували професійні та життєві питання, долали труднощі й розвивали нашу кафедру.

Славич В’ячеслав Петрович особисто працював із Павлом Вікторовичем із 2000 року: «За понад чверть століття спільної роботи довелося побачити його в різних професійних ситуаціях, але незмінним залишалося головне: його ставлення до людей».

Павло Вікторович був надзвичайно відкритою, доброзичливою та неконфліктною людиною. До нього можна було звернутися практично з будь-якою проблемою. Незалежно від того, ким була людина, яка потребувала допомоги, – викладачем, співробітником чи студентом, – він завжди намагався розібратися в ситуації та допомогти. І робив це щиро, без демонстрації свого статусу чи посадових повноважень.

Саме тому його поважали йому довіряли. Студенти ставилися до нього з теплотою, а для колег він залишався керівником, до якого можна було прийти зі своєю проблемою та бути почутим.

Він був справедливим керівником. У питаннях розподілу навчального навантаження, організації роботи кафедри, оцінювання внеску кожного викладача Павло Вікторович намагався бути об’єктивним і враховувати можливості та реальний внесок кожного. Водночас йому була притаманна здатність бачити перспективу. Деякі його рішення спочатку могли здаватися незвичними або не зовсім зрозумілими, але згодом ставало очевидно, що за ними стояло продумане бачення ситуації та своєрідна управлінська інтуїція.

Особливе місце в його професійному житті займала кафедра. Він пройшов шлях від викладача до її керівника та багато зробив для її становлення і збереження. Свого часу, коли виникла необхідність реорганізації структури транспортного напряму в Херсонському національному технічному університеті, Павло Вікторович був серед тих, хто фактично створював і розвивав цей напрям, організовуючи роботу транспортної секції, яка згодом стала окремою кафедрою транспортних систем і технічного сервісу.

За роки роботи ним було опубліковано значну кількість наукових і методичних праць, здійснювалася підготовка фахівців транспортної галузі, розвивався науковий та освітній напрям кафедри.

Але, мабуть, найкраще атмосферу, яку Павло Вікторович створював навколо себе, характеризують звичайні кафедральні будні. Засідання кафедри не сприймалися як формальна процедура. Навіть під час обговорення складних питань у колективі зберігалися людяність, взаємоповага і доброзичлива атмосфера. Йому вдавалося залишатися керівником, не створюючи навколо себе дистанції між «начальником» і підлеглими.

Особливо яскраво ці риси проявилися в найважчі для Херсона роки.

Після початку повномасштабної війни та окупації Херсона Павло Вікторович залишився вірним своєму університету й Україні. Він не пішов на співпрацю з окупаційною владою та продовжував залишатися в Херсоні, незважаючи на небезпеку, обстріли, постійні перебої з електроенергією та інші випробування, які принесла війна.

Йому була притаманна особлива внутрішня сміливість. Навіть у ситуаціях, коли навколо було небезпечно, після чергового обстрілу чи тривалої відсутності електрики він, щойно з’являлася можливість працювати, одразу повертався до справ. Іноді достатньо було його першого повідомлення чи включення в роботу, щоб зрозуміти: треба продовжувати працювати, життя триває, кафедра працює.

Це була своєрідна форма підтримки колективу – без зайвих слів, без пафосу. Просто своєю поведінкою він показував, що навіть у найскладніших обставинах не можна дозволяти страху та безнадії перемогти.

Останні роки Павло Вікторович мужньо боровся з тяжкою хворобою. Попри це, він продовжував працювати, залишався керівником кафедри, підтримував зв’язок із колегами та жив життям університету.

Надзвичайно важко усвідомлювати, що людина, з якою понад чверть століття разом працювали, більше не зателефонує, не напише повідомлення, не скаже своїм спокійним голосом, що робити далі.

Нам пощастило працювати поруч із такою людиною. Поруч із людиною, яка залишалася відкритою, справедливою, доброю та мужньою незалежно від обставин.

Світла пам’ять про Павла Вікторовича назавжди залишиться в серцях його колег, студентів, друзів і всіх, кому пощастило знати його та працювати разом із ним.

Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Павла Вікторовича…

Світла пам’ять…