Нобелевские премии - международные премии, названные по имени их учредителя шведского инженера-химика Альфреда Бернхарда Нобеля, который в 1867 изобрел динамит, а в 1888 — баллистит. Завещание Альфреда Нобеля, составленное им 27 ноября 1895 года, было оглашено в январе 1897 года. «Всё моё движимое и недвижимое имущество должно быть обращено моими душеприказчиками в ликвидные ценности, а собранный таким образом капитал помещён в надёжный банк. Доходы от вложений должны принадлежать фонду, который будет ежегодно распределять их в виде премий тем, кто в течение предыдущего года принёс наибольшую пользу человечеству… Указанные проценты необходимо разделить на пять равных частей, которые предназначаются: одна часть — тому, кто сделает наиболее важное открытие или изобретение в области физики; другая — тому, кто сделает наиболее важное открытие или усовершенствование в области химии; третья — тому, кто сделает наиболее важное открытие в области физиологии или медицины; четвёртая — тому, кто создаст наиболее выдающееся литературное произведение идеалистического направления; пятая — тому, кто внёс наиболее существенный вклад в сплочение наций, уничтожение рабства или снижение численности существующих армий и содействие проведению мирных конгрессов… Моё особое желание заключается в том, чтобы при присуждении премий не принималась во внимание национальность кандидатов…». В настоящее время размер Нобелевской премии составляет 10 млн шведских крон (около 1,05 млн евро или 1,5 млн $). Первый Нобелевский банкет состоялся 10 декабря 1901 года одновременно с первым вручением премии. В настоящее время банкет проводят в Голубом зале городской ратуши. На банкет приглашается 1300-1400 человек. Форма одежды - фраки и вечерние платья. В разработке меню принимают участие повара «Погребка ратуши» (ресторанчик при ратуше) и кулинары когда-либо получавшие звание «Повар года». Всегда известен только десерт — мороженое. И то до вечера 10-го декабря никто, кроме узкого круга посвященных, не знает, какого сорта. Для Нобелевского банкета используется сервиз и скатерти со специально разработанным дизайном. На уголке каждой скатерти и салфетки выткан портрет Нобеля. Посуда ручной работы: по краю тарелки проходит полоса из трех цветов шведского ампира - синий, зеленый и золото. Сервиз для банкетов был заказан за 1,6 млн долларов к 90-летию Нобелевских премий в 1991 году. Он состоит из 6750 бокалов, 9450 ножей и вилок, 9550 тарелок и… одной чайной чашки. Последняя — для принцессы Лилианы, которая не пьет кофе. Чашка хранится в специальной красивой коробке из дерева с монограммой принцессы. Но вот блюдце от нее кто-то похитил. Столы в зале расставляют с математической точностью, а зал украшают 23 000 цветов присылаемых из Сан-Ремо. Все движения официантов строго прохронометрированы с точностью до секунды. Например, торжественный внос мороженого занимает ровно три минуты с момента появления первого официанта с подносом в дверях до того, как последний из них встанет у своего стола. Подача других блюд занимает две минуты. Ровно в 19 часов 10 декабря почетные гости во главе с королем и королевой спускаются по лестнице в Голубой зал, где уже сидят все приглашенные. Шведский король ведет под руку нобелевскую лауреатку, а если таковой не окажется - жену Нобелевского лауреата по физике. Первым произносится тост за Его Величество, вторым — в память Альфреда Нобеля. Во время всего ужина звучит музыка - приглашаются очень именитые музыканты. Банкет завершается выносом мороженого, увенчанного, как короной, шоколадной монограммой-вензелем «N». В 22:15 шведский король дает знак к началу танцев в Золотом зале ратуши. В 1:30 гости расходятся. Нобелевский концерт транслируют по нескольким международным телеканалам 31 декабря каждого года.

Башкирцева Мария Константиновна (11[23].11.1860— 31.10.1884), художница и писательница, автор «Дневника». Родилась в богатом имении близ Полтавы. Большую часть своей короткой жизни прожила за границей. Как художница оставила после себя 150 картин, эскизов и рисунков, выражавших христианские чувства добра и гармонического отношения к миру. После смерти Башкирцевой опубликован ее «Дневник», ставший событием мировой литературы. «Дневник» Башкирцевой, по ее собственному признанию, — это «жизнь женщины, записанная изо дня в день, без всякой рисовки, как будто бы никто в мире не должен был читать написанного, и в то же время со страстным желанием, чтобы оно было прочитано». В «Дневнике» рассказывается вся жизнь Башкирцевой, ее борьба с соблазнами света и тщеславия. В. Хлебников считал «Дневник» Башкирцевой уникальным явлением мировой культуры как «точный дневник своего духа».

Україна, 2014-й: «Україна - це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції - наш Майдан 2004-го року, який був Святом Свободи, і Революція 2013-го року, Революція Гідності. Це був дуже важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою гідність, своє прагнення до свободи», - зазначив глава держави Петро Порошенко. Раніше Указом Президента України від 19 листопада 2005 року № 1619/2005 встановлено свято - День Свободи. Згодом День Свободи в Україні був скасований і об’єднаний з Днем Соборності України - 22 січня. Після подій 2013-го - 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації Кримського півострова і декількох обласних центрів на сході України, відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддаючи належне шанування патріотизму і мужності громадян, які восени 2004-го року і в листопаді 2013 - лютому 2014 стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів Української держави та її європейського вибору, святковий День отримав нове дихання. «Встановити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада» - йдеться в Указі № 872/2014. Єдність і свобода робить нас гідними нащадками наших батьків! Будемо з шаною зберігати і захищати цей безцінний скарб! Хай береже нас усіх Господь і слава Йому за цю прекрасну країну - Україну!

16 ноября 1939 года в оккупированной нацистами Чехии пражские студенты и их преподаватели вышли на демонстрацию, чтобы отметить годовщину образования Чехословацкого государства. Войска оккупантов разогнали демонстрацию, при этом был застрелен студент медицинского факультета Ян Оплетал, похороны которого переросли в акцию протеста. Десятки демонстрантов были арестованы. 17 ноября рано утром немцы окружили студенческие общежития. Более 1200 студентов были арестованы и заключены в концлагерь. Девятерых студентов и активистов студенческого движения казнили в тюрьме. Международный день студентов (International Students' Day) установлен 17 ноября 1946 года на Всемирном конгрессе студентов, состоявшемся в Праге, в память о чешских студентах-патриотах.

Міжнародний день терпимості (толерантності) був оголошений ЮНЕСКО в листопаді 1995 року з нагоди 50-річного ювілею цієї організації і відзначається щорічно 16 листопада. 16 листопада 1995 року держави-члени ЮНЕСКО ухвалили Декларацію принципів терпимості. В 1996 році Генеральна Асамблея запропонувала державам-членам щорічно 16 листопада відзначати Міжнародний день толерантності, приурочивши до нього відповідні заходи, орієнтовані як на навчальні заклади, так і на широку громадськість. Кожен з нас повинен прагнути підтримувати принципи терпимості, плюралізму, взаємної поваги та мирного співіснування. Ми повинні бути завжди готові усувати стереотипи і спотворені уявлення і виступати на захист жертв дискримінації. У цей Міжнародний день терпимості давайте підтвердимо ідею про те, що різноманіття, втілене в думках, віруваннях і діях, є цінним даром, а не загрозою, і будемо прагнути до створення більш терпимих громад, в житті яких вкорениться цей основоположний ідеал.

Огюст Роден родился 12 ноября 1840 в Париже, в семье мелкого чиновника. В 1854-1857 учился в парижской Школе рисования и математики. В 1864 учился в Музее естественной истории. В 1864 на парижском Салоне Огюстом Роденом была предпринята попытка показать его первую работу - "Человек со сломанным носом"; попытка оказалась неудачной, т.к. необычность работы шокировала публику. В 1864-1870 работал в мастерской при Севрской мануфактуре, зарабатывая созданием декоративной скульптуры. В 1871-1877 работал в Брюсселе (Бельгия): создал несколько скульптур для частных домов, несколько скульптурных групп. В 1875 Роден посетил Италию; в результате знакомства с творчеством Микеланджело возникла идея создания статуи "Бронзовый век". В 1885 Огюст Роден взял помощницей в свою мастерскую 19-летнюю Камиллу Клодель (сестру писателя Поля Клоделя), мечтавшую стать скульптором. Камилла была талантливой ученицей, моделью и возлюбленной Родена, несмотря на разницу в возрасте в 26 лет и несмотря на то, что Роден продолжал жить с Роз Бёре, ставшей спутницей его жизни с 1866, и не собирался разрывать с ней отношения. В годы близости с Камиллой Огюстом Роденом были созданы многочисленные скульптурные группы страстных любовников. Несмотря на разрыв в их отношениях, состоявшийся в 1898, Роден продолжал способствовать карьере талантливой ученицы: "Я показал ей, где искать золото, но золото, которое она находит, воистину ее собственное". Впоследствии у Камиллы Клодель появились признаки психического расстройства. На Всемирной выставке 1900 французское правительство предоставило Огюсту Родену целый павильон. Умер Огюст Роден 17 ноября 1917 в своем доме в Мёдоне недалеко от Парижа. "В течении своей жизни Роден был и любим и ненавидим - ему была недоступна обычная карьера художника, но он был награжден высшими почестями авторитетов; его топтали, как упавшую клячу, а затем превозносили, как великого новатора. Правительство и официальные учреждения заказывали ему исторические памятники, но потом отказывались от созданных им шедевров. Когда он умер, "Мыслитель" и "Поцелуй" вошли к тому времени во все художественные словари по обе стороны Атлантики" (Дэвид Вейс "Нагим пришел я")

Маргарет Митчелл родилась 8 ноября 1900 года в Атланте (штат Джорджия) в семье адвоката Юджина Митчелла и Марии Изабеллы. Детство Маргарет прошло в атмосфере рассказов о событиях недавней эпохи, чему помогало и то, что отец её был председателем местного исторического общества. Так впечатлительный ребёнок с детства жадно впитывал истории о Гражданской войне, которые рассказывали родители, знавшие о войне не понаслышке. Два деда Маргарет Митчелл сражались на стороне южан: один получил пулю в висок, по чистой случайности не задевшую мозга; другой долго скрывался от победителей-янки. Своё образование будущая писательница начала в Вашингтонской семинарии, а в 1918 году поступила в престижный женский Смитский колледж в штате Массачусетс. После окончания колледжа, она возвратилась в Атланту, чтобы взять управление хозяйством на себя после смерти матери от великой пандемии «испанского» гриппа в 1918. В этом же году в жизни Маргарет произошло ещё одно трагическое событие: во Франции погиб её жених лейтенант Генри, и каждый год в день его смерти она посылала его матери цветы. В 1922 году под именем Пегги (её школьное прозвище) Митчелл поступила на работу в газету «Атланта Джорнал», став со временем ведущим репортёром. В том же году она вышла замуж за Беррьена Киннарда Апшоу, однако спустя уже несколько месяцев они развелись. О первом браке известно лишь то, что Митчелл не расставалась с пистолетом до тех пор, пока её супруг не был найден убитым где-то на Среднем Западе. В 1925 году она вышла замуж за страхового агента Джона Марша. Из-за травмы лодыжки, полученной в 1926 году, работа репортёра стала невозможной. Митчелл ушла из газеты и с той поры вела жизнь обычной провинциальной леди, как себя и называла, поселившись с мужем неподалёку от прославленной ею Персиковой улицы. Поощряемая мужем, Маргарет начала работу над романом, которая продолжалась десять лет. Эпизоды писались случайно, затем собирались воедино. Редактор крупного издательства, прибывший в Атланту, узнал об объёмном манускрипте (более 1 000 печатных страниц). Митчелл не сразу согласилась опубликовать книгу (прежнее название — «Завтра — другой день»). В течение следующего года Митчелл провела кропотливую работу над текстом, обращая особенное внимание на исторические детали и даты. Название изменилось на «Унесённые ветром» (строка из стихотворения «Non Sum Qualis eram Bonae Sub Regno Cynarae»). Выпуск книги состоялся в июне 1936 года, сопровождаясь огромной рекламной поддержкой, в которой активную роль играла сама Митчелл. В 1937 году книга получила Пулитцеровскую премию. Автор сама серьёзно занималась делами вокруг продажи романа, устанавливая права и отчисления, контролируя издания на других языках. Несмотря на многочисленные просьбы поклонников, Маргарет Митчелл не написала больше ни одной книги. 11 августа 1949 года по дороге в кино её сбил автомобиль. Роман выдержал более 70 изданий в США, и был переведён на 37 языков мира. Одноимённый фильм 1939 года, снятый режиссёром Виктором Флемингом, получил восемь премий «Оскар».

Яворницький Дмитро Іванович народився у с. Сонцівка на Харківщині у сім'ї бідного сільського псаломщика. Початкову освіту здобув у рідному селі, закінчив Харківську повітову школу, навчався у Харківській духовній семінарії. Після закінчення Харківського університету у 1881 році І.Д. Яворницький був залишений при кафедрі російської історії позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Водночас він викладав історію в ряді середніх навчальних закладів м. Харкова. Глибоко цікавився історією рідного краю, побутом, влітку вчений ходив по безкрайніх степах України, оглядав кургани, городища, старовинні церкви, записував пісні, думи, розповіді про запорожців. Після дворічної праці при Харківському університеті він переїздить до Петербурга. Там викладає в середніх школах та на Вищих жіночих курсах. Увесь вільний час Д.І. Яворницький присвячує вивченню архівів, знайомиться з місцями Січі. Починаючи з 1883 року він видає низку невеликих робіт про Запоріжжя, а у 1888 році виходить його перша велика двотомна праця "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". У 1892 році з'являється перший том праці "История запорожских козаков". Д.І. Яворницький був фундатором вивчення історії козацтва на Херсонщині. Д.І. Яворницький був членом багатьох наукових організацій і товариств. У 1891 році "за свою излишнюю любовь ко всему украинскому" російським урядом вченого заслано у вигнання в степи Середньої Азії. З весни 1894 року до весни 1895 вченому дозволено працювати наїздами в московських архівах і бібліотеках, що набагато полегшило написання третього тому "Истории запорожских козаков". У 1896 році вчений стає спочатку приват-доцентом, а пізніше професором Московського університету. Викладає археологію та історію малоросійського козацтва, читає "Спеціальний курс з історії Малоросії і Запоріжжя". У Москві активізується і літературно-громадська діяльність Яворницького. В кінці 90-х років вчений паралельно з науковою й викладацькою роботою в університеті починає писати художні твори. Д.І. Яворницький був діяльним порадником І. Рєпіна у створенні славетної картини "Запорожці пишуть листа турецькому султанові" й навіть позував йому в одязі січового писаря/ З 1902 року Д.І. Яворницький завідував музеєм старожитностей Катеринославської губернії (тепер Дніпропетровський обласний історичний музей). Музей, по суті, був створений його руками й став для нього другою домівкою. Він зібрав матеріал для складання словника української мови на 60 00 слів, великих збірників народних пісень, казок, байок, розкопав понад 1000 курганів. Увесь свій різноманітний матеріал з історії Запоріжжя він передав нащадкам у вигляді 150 великих друкованих праць. У роки першої світової війни Д.І. Яворницький брав активну участь у збиранні коштів для сиріт, поранених, біженців. Протягом кількох років Д.І. Яворницький очолював наукову експедицію. Тільки за 1927-1929 роки було знайдено і зареєстровано 36936 різних стародавніх речей, написано більше сотні щоденників, зроблено понад 1000 фотознімків, малюнків та зарисовок. Частину цих знімків історик використав у географічно-історичному нарисі "Дніпрові пороги" (1928р.), в якому вміщено 86 ілюстрацій. У 1929 році з'являється збірка неопублікованих архівних історичних документів під назвою "До історії степової України", що охоплює майже 300 першоджерел за 140 років - від початку ХVIII ст. до середини ХІХ ст. У 1929 році Д.І. Яворницького обрано дійсним членом Української академії наук. До останніх днів свого життя вчений історик не припиняв діяльності, підтримував тісні зв'язки з широкими народними масами. Помер Д.І. Яворницький у 1940 році. Свою бібліотеку і рукописи вчений заповів Академії наук УРСР. Невтомність і самовідданість його гідні подиву, а його спадщина належить до кращих надбань минулого нашого народу. Тепер Дніпропетровський обласний історичний музей носить ім'я академіка Д.І. Яворницького. В будинку, де в 1905-1940 рр. жив вчений, відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку.

Іван Федоров (близько 1510-1583) – діяч східнослов'янської культури, один із перших східнослов'янських типографів, а також гравер, інженер, ливарник, засновник книгодрукування в Україні. Вважають, що він навчався у Краківському університеті, який закінчив у 1532 році, здобувши ступінь бакалавра. У 50-х-60-х роках XVI ст. служив дияконом у церкві Ніколи Гостужського в Московському Кремлі, паралельно працюючи в анонімній друкарні, яку невдовзі було закрито. Разом із білорусом Петром Мстиславцем видрукував в 1564 році в Москві свою першу книгу – «Апостол». У 1566 році через переслідування з боку вищого російського духівництва та боярства, покинув Москву та переїхав до Великого князівства Литовського. У вересні 1572 року переїхав до Львова, де з великими труднощами відкрив друкарню, а у 1574 році уклав і надрукував перший східнослов'янський посібник – «Буквар» з граматикою. 15 лютого 1574 року у Львівської друкарні він завершив друкування першої книги «Апостол», яка вважається першою українською друкованою книгою. Ця книга вийшла тиражем 1000 примірників обсягом 560 сторінок, містить традиційний церковнослов’янський переклад «Діянь і послань апостольських» і повторює московське видання цієї ж книжки. Наприкінці її на дев'яти сторінках вміщено знамениту післямову про історію друкування цієї книги, яку першодрукар озаглавив так: «Ця ж бо повість пояснює, звідки почалася і як створена була друкарня ця». Федорівська післямова – талановито написаний літературний твір великого історичного значення і глибокого, тонкого політичного ліризму, чудовий витвір мемуарної літератури XVI ст., цілком світський за своїм змістом. Другої такої гостро публіцистичної й глибоко ліричної розповіді друкаря про своє життя, поневіряння й вірність своїй справі, яка була б разом із тим гімном книговидавництву, ми не знаємо. У наш час у Львові діє Поліграфічна академія ім.І.Федорова.

27 жовтня 1924 року представники ощадних банків з 29 країн зібралися в Мілані на свій Перший міжнародний конгрес ощадних банків. В останній день конгресу – 31 жовтня – народилася ідея, що полягає в тому, щоб «в пам'ять про перші збори ощадних банківських інститутів всіх країн» щороку відзначати цей день, як Всесвітній день заощаджень (World Savings Day). А італійський професор Равізза проголосив цей день Міжнародним днем ​​економії (International Saving Day). Однак, присвятити цей день, за задумом його творців, слід не тільки економії грошей, але й економії в широкому сенсі цього слова: економії часу, сил, дбайливому відношенню до речей і тому подібним темам. У 1989 році Міжнародний день економії був офіційно закріплений директивою ООН. Сьогодні багато хто забув про існування Всесвітнього дня економії, через збіг з Хеллоуїном, однак, деякі заходи все ж проводяться. Наприклад, в деяких країнах відкриті всі банки і населення має можливість переводити заощадження на свої рахунки та вклади. Сучасному населенню варто згадати про цю дату заради того, щоб знову навчитися економити, причому, не тільки свої власні грошові кошти, але і природні ресурси, яких на планеті стає все менше і менше. Саме для цього 31 жовтня в багатьох школах по всьому світу проводяться спеціальні уроки з навчання дітей економії. Засоби масової інформації так само не залишаються осторонь. У світі йде масштабна пропаганда економії невідновлюваних запасів природних ресурсів, дбайливого відношення до речей і більш раціонального підходу до витрат. Напевно багато хто пам’ятає фразу мультяшного багатія Скруджа – «Зекономлений пені – все одно, що зароблений». Та й наші народні прислів’я дечому навчають – «Копійка рубль береже». В Германії зовсім побутує жарт – «Німці не заробляють грошей – вони їх економлять».

Иоганн Штраус-сын (25.10.1825–3.06.1899) – австрийский композитор и дирижер, скрипач, автор многочисленных танцевальных произведений и оперетт. Старший сын Иоганна Штрауса. Отец хотел, чтобы его сын стал коммерсантом, но Штраус решил идти по стопам отца: он тайно обучался игре на скрипке и композиции, а в 6 лет написал первый вальс, впоследствии опубликованный под названием "Первая мысль". Впервые Штраус, организовавший из 15 своих сверстников концертный ансамбль, выступил в одном из венских ресторанов в октябре 1844 г. И вальсы Штрауса, и его исполнение произвели сильное впечатление на венцев, сравнивавших молодого Штрауса с его прославленным отцом. На следующий день одна из венских газет поместила отчет об этом выступлении, где рецензент писал: "Доброй ночи, Штраус-отец! Доброе утро, Штраус-сын!" И.Штраус вошел в историю музыки как "король вальсов", создатель классического венского вальса. Всего Штраус написал около 500 танцевальных пьес, большинство которых составляют вальсы. Исключительная мелодичность и певучесть, жизнерадостность, тонкая и изящная оркестровка, а главное, неразрывная связь с венской бытовой песенной и танцевальной музыкой – таковы наиболее характерные черты вальсов Штрауса. Среди них приобрели исключительную популярность во всем мире "На прекрасном голубом Дунае " (1867), "Сказки Венского леса" (1868), а также "Жизнь артиста", "Вино, женщина, песня", "Венская кровь", "1001 ночь" и мн. др. Популярны и другие танцы Штрауса – польки, кадрили, галопы. В 1870 г. начался новый период творческой деятельности Штрауса: он обратился к жанру оперетты. Его первая оперетта "Веселые венские женщины" не увидела света, а третья оперетта Штрауса – одно из его самых блестящих произведений "Летучая мышь" – была холодно принята венской публикой. Лишь после сенсационного успеха "Летучей мыши" в других странах эта оперетта, снова поставленная в Вене, была достойно оценена зрителями. К лучшим образцам венской классической оперетты относится также и "Цыганский барон". Среди других оперетт Штрауса выделяются "Веселая война" и "Ночь в Венеции". "…Благодаря Штраусу, – писал И.Кальман, – оперетта стала легкой, жизнерадостной, остроумной, нарядно приодетой и ярко звучащей музыкальной комедией". Жизнеутверждающую, оптимистическую музыку Штрауса высоко ценили Р.Вагнер, И.Брамс, Ф.Лист и другие выдающиеся музыканты. Р.Шуман писал: "Две вещи на земле очень трудны: во-первых, добиться славы, во-вторых, ее удержать. Только подлинным мастерам это удается: от Бетховена до Штрауса, каждому в своем роде". Многие мотивы вальсов Штрауса, песен из его оперетт со временем превратились в австрийские народные мелодии.

Иван Алексееевич Бунин (22.10.1870 – 8.11.1953) – выдающийся русский писатель и поэт, первый русский – лауреат Нобелевской премии по литературе, академик Санкт-Петербургской Академии наук. Провел много лет жизни в эмиграции, став одним из главных писателей русского зарубежья. Родился в дворянской семье в Воронеже, до 11 лет воспитывался дома. В 1881 г. поступил в Елецкую уездную гимназию. В 17 лет начал писать стихи. В 1889 г. переехал в Орёл и стал работать корректором в газете «Орловский вестник», в приложении к которой выпустил первую книгу «Стихотворения, 1887-1891 гг.». С 1892 г. жил в Полтаве, служил в земской городской управе. В 1895 г. переехал в Санкт-Петербург, затем в Москву, где познакомился с величайшими писателями: Л.Н.Толстым, А.П.Чеховым, К.Д.Бальмонтом, А.И.Куприным и др. В 1896 г. вышел его перевод поэмы Г.У.Лонгфелло «Песнь о Гайавате», впоследствии Бунин переводил произведения Дж.Г.Байрона, А.Теннисона, А.Мицкевича и др. В 1897 г. опубликовал первую книгу прозы «На край света и другие рассказы», в 1898-1901 гг. – стихотворные сборники «Под открытым небом», «Листопад». В 1903 г. получил Пушкинскую премию. В 1909 г. стал почетным академиком Санкт-Петербургской Академии наук. Негативно встретив революцию, 26 января 1920 г. писатель навсегда покинул Россию. А в марте 1920 г. приехал в Париж и в дальнейшем жил во Франции, много путешествовал по Европе, Азии, Африке. Вторую мировую войну провёл на вилле «Жаннет» в Грасе. В эмиграции Бунин продолжил заниматься литературной деятельностью и написал лучшие свои произведения: «Митина любовь» (1924), «Солнечный удар» (1925), «Дело корнета Елагина» (1925), «Жизнь Арсеньева» (1927-1929, 1933), цикл рассказов «Тёмные аллеи» (1938-40). Эти произведения стали новым словом и в бунинском творчестве, и в русской литературе в целом. Главный в жизни писателя роман – «Жизнь Арсеньева» в 1933 г. принес Бунину Нобелевскую премию. По словам К. Г. Паустовского, «Жизнь Арсеньева» – это не только вершинное произведение русской литературы, но и «одно из замечательнейших явлений мировой литературы». В ночь на 8 ноябpя 1953 г. Иван Алексеевич Бунин скончался на pуках своей жены в стpашной нищете. В своих воспоминаниях Бунин писал: " Слишком поздно pодился я. Родись я pаньше, не таковы были бы мои писательские воспоминания. Не пpишлось бы мне пеpежить... 1905 год, потом пеpвую миpовую войну, вслед за ней 17-й год и его пpодолжение, Ленина, Сталина, Гитлеpа... Как не позавидовать нашему пpаотцу Ною! Всего один потоп выпал на долю ему...". О возвращении Бунин мечтал до последней минуты, но этой мечте не суждено было осуществиться…

День захисника України – свято, що відзначається в Україні щорічно 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва. 14 жовтня 2014 року Указ № 806/2014, за яким в Україні встановлено це свято, підписав Президент України П.О.Порошенко «…з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості». Зазначимо, що 14 жовтня в Україні відзначається велике релігійне свято Покрови Пресвятої Богородиці, яка з давніх-давен є покровителькою українського козацтва й усіх українських збройних формувань. Завдяки шанобливому ставленню українського козацтва за цим святом закріпилася ще й друга назва – Козацька Покрова, а у свідомості народу воно стало асоціюватися з такими поняттями, як військова честь, доблесть, мужність і лицарство. Пізніше, вже в XX столітті, козацькі традиції передалися борцям за незалежність України – Армії Української Народної Республіки та Української повстанської армії і, саме, – 14 жовтня 1942 року вважається днем створення Української повстанської армії – військово-політичної формації українського визвольного руху. Воїни УПА обрали свято Покрови за день заснування, віддавшись під опіку Божої Матері. Пресвята Богородиця й нині залишається заступницею усіх українських військових.

День українського козацтва – це данина всім козакам, які зробили величезний внесок у формування української народності та досягнення Україною своєї незалежності. Неможливо знайти у минулому України інше явище, яке б так вплинуло на історичну долю всього українського народу. Козацьке минуле втілило в собі кращі національні риси і глибоко вкарбувалося в історичну пам’ять. Враховуючи історичне значення й заслуги козацтва в утвердженні української державності та його вагомий внесок у сучасний процес державотворення Указом від 07.08.1999 №966 Президент України заснував День Українського козацтва, який відзначається щорічно 14 жовтня. Історія українського козацтва багатогранна, як саме життя. Козацтво – це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. Воно обороняло рідний край від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південа Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської та азійської. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Олександр Михайлович Глікберг (псевдонім Саша Чорний, 1880-1932) – поет Срібного століття, прозаїк, який здобув широку популярність як автор популярних лірико-сатиричних віршованих фейлетонів. Саша Чорний народився 1 жовтня 1880 року в м.Одеса. В сім'ї провізора було 5 дітей, двоє з яких були Саші. Блондин і брюнет, «Білий» і «Чорний». Так з'явився псевдонім… Для того, щоб дати сину можливість вступити до гімназії, батьки його хрестили. І у віці 10 років хлопчик став гімназистом. Але в гімназії Олександр провчився недовго. У 15 років він втік із дому і почав жебракувати. Про долю Саші випадково дізнався журналіст і написав про це статтю. Стаття потрапила в руки житомирського чиновника Костянтина Роше, який втратив власного сина і був зворушений цією історією. Незабаром він взяв хлопця до себе в будинок у м.Житомір. З 1901 по 1902 Олександр Глікберг служив рядовим у навчальній команді галицького полку, потім працював на Новоселицькій митниці (на кордоні з Австро-Угорщиною). Повернувшись в Житомир, він почав працювати в газеті «Волинський вісник». Тут надруковано його «Щоденник резонера», підписаний «Сам по собі». У 1905 р. переїздить до Петербурга. Перший вірш під псевдонімом «Саша Чорний» – політична сатира «Чепуха», надрукований 27 листопада 1905 року, що призвело до закриття журналу «Зритель». Поетична збірка «Разные мотивы» була заборонена цензурою за політичну сатиру. К.Чуковський писав: «…отримавши свіжий номер журналу, читач, перш за все, шукав у ньому вірші Саші Чорного». У 1906-1908 рр. поет мешкає у Німеччині, де продовжує здобуття освіти у Гейдельберзькому університеті. Повернувшись до Петербурга в 1908 році, співпрацює з журналом «Сатирикон», публікується в журналах «Современный мир», «Аргус», «Солнце России», «Современник», у газетах «Киевская мысль», «Русская молва», «Одесские новости». Стає відомим як дитячий письменник. У роки Першої світової війни Саша Чорний служив рядовим при польовому лазареті та працював як прозаїк. Видав збірку прози «Несерьезные рассказы» (1928), повість «Чудесное лето» (1929), дитячі книги: «Сон профессора Патрашкина» (1924), «Дневник фокса Микки» (1927), «Кошачья санатория» (1928), «Румяная книжка» (1930), «Белка-мореплавательница» (1932). Після Жовтневої революції восени 1918 року поет поїхав до Прибалтики, а в 1920 – до Німеччини. Деякий час поет жив в Італії, потім у Парижі. Останні роки життя він провів на півдні Франції. Смерть Саші Чорного була раптовою і несподіваною: ризикуючи життям, він допомагав сусідам гасити пожежу, а потім, вже вдома, у нього стався серцевий напад. Помер Саша Чорний у Франції в містечку Лаванду 5 липня 1932 року.