Андрій Дмитрович Сахаров (1921-1989 рр.) - видатний фізик, вчений, академік, один з творців водневої бомби. Він був громадським діячем і правозахисником, народним депутатом СРСР. Сахаров - лауреат Нобелівської премії миру за 1975 р. Андрій Дмитрович народився в 1921 р. в Москві, в сім'ї вченого-фізика і домогосподарки. Початкову освіту здобув удома, а в школу пішов лише з 7-го класу. Після закінчення школи в 1938 р. вступив в МГУ на фізичний факультет. У 1941 р. спробував піти в армію, але його прохання було відхилене військкоматом: він не підходив за станом здоров'я. У 1942 р. він був змушений виїхати в евакуацію, в Ашхабад. У тому ж році закінчив навчання і за розподілом був направлений на військовий завод до м. Ульяновськ. У 1944 р. він вступив до аспірантури (його науковим керівником став його педагог з МГУ І. Є. Тамм), в 1947 захистив кандидатську дисертацію і став працювати в МЕІ, з 1948 року - в секретній групі, яка займалася розробкою термоядерної зброї. У 1953 р. захистив докторську дисертацію і відразу став академіком (за нього клопотав сам академік І. В. Курчатов), минаючи ступінь член-коррепондента. На той момент йому було всього 32 роки. З кінця 50-х - початку 60-х рр. Сахаров різко змінив свою позицію по відношенню до ядерної зброї. Він ратував за його заборону. У 1961 р. вчений посварився з Н. С. Хрущовим через випробування ядерної зброї на Новій Землі, взяв участь в розробці «Договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах», став лідером правозахисного руху в СРСР і виступив проти реабілітації І. В . Сталіна, підписавши відкритий лист Л. І. Брежнєву. В цей час за ним уже постійно спостерігало КДБ, його «труїла» преса, його будинок і дачу постійно обшукували, намагаючись звинуватити в шпигунстві на користь США. В кінці 60-х - початку 70-х став друкуватися за кордоном, активно засуджуючи «сталінський терор», вторгнення СРСР до Чехословаччини, політичні репресії, гоніння на діячів культури, цензуру. В цей час він відкрито цікавився дисидентами, їздив на судові процеси. На одному з них він познайомився з Оленою Боннер, своєю майбутньою дружиною. У 1975 році академік був удостоєний Нобелівської премії миру за «безстрашну підтримку фундаментальних принципів миру між людьми» і за «мужню боротьбу із зловживанням владою і будь-якими формами придушення людської гідності». У 1980 р. Сахарова відправили на заслання в м. Горький (в той час «закрите»). Там він продовжив роботу, хоча його позбавили всіх звань і нагород. Він публікувався за кордоном, що викликало осуд на Батьківщині. Під час заслання він кілька разів оголошував голодування. В цей час на Заході велася компанія на захист Сахарова. У 1986 р. Сахаров разом з дружиною повернувся в Москву. У Москві він повернувся до роботи, продовжив правозахисну діяльність, а в 1988 р. вперше виїхав за кордон: відвідав Англію, Францію і США. Сахаров зустрічався з такими політичними лідерами, як М. Тетчер, Ф. Міттеран, Д. Буш і Р. Рейган. У 1989 р. він був обраний народним депутатом і брав участь в I з'їзді народних депутатів, почав роботу над проектом нової конституції, активно виступав. У своїх останніх виступах він прямо заявляв про те, що необхідно вивести радянські війська з Афганістану. Помер А. Д. Сахаров раптово від зупинки серця 14 грудня 1989 року. Сахаров вважав головною справою свого життя захист прав політв'язнів і був стурбований їхньою долею. Висловлюючи свою думку, він публічно демонстрував активну громадянську позицію. Вчений був прихильником мирного співіснування і вважав, що правова позиція є найбільш вірною, що відповідає потребам і можливостям суспільства. Пріоритетом має стати захист людських прав і ідеалів, а не політичні конфлікти, які провокують будь-яке насильство. Академік був противником примусових заходів медичного характеру інакомислячих в психіатричних лікарнях, послідовно виступав за право кримських татар на повернення до Криму, свободу релігії, свободу вибору країни проживання та особливо за право на еміграцію. У 1968 р. Сахаров написав маніфест «Роздуми про прогрес, мирне співіснування і інтелектуальну свободу». Засуджуючи гонку ядерних озброєнь, він закликав до співпраці СРСР і США, вимагав об'єднання радянських і американських ресурсів для боротьби з глобальною загрозою голоду, перенаселення і забруднення навколишнього середовища.

Альбрехт Дюрер (21 травня 1471 – 6 квітня 1528) — німецький художник доби Відродження, народився в Нюрнберзі. Його батько, Альбрехт Дюрер старший, був вихідцем з Угорщини й після навчання в Баварії одружився з дочкою одного з бюргерів. В сім’ї було 15 дітей, але залишились троє. На формування майбутнього художника дуже вплинув його батько, який володів майстернею по роботі зі сріблом. Помітивши потяг сина до навчання, він віддав його до школи, де Альбрехт швидко й легко навчився читати й писати; після школи Дюрер-молодший вчився батьківського ремесла в цеху. Коли батько помітив потяг хлопця до малювання, він підтримав сина й пішов з ним до відомого в Нюрнберзі художника і скульптора Міхаеля Вольгемута. Наука виявилася, хоч і складною, проте дуже корисною для Дюрера. Через 3 роки Дюрер поїхав у свою першу навчальну подорож містами Верхнього Рейну, від 1490 до 1494 р. Ця подорож була обов'язковою, щоб отримати звання майстра. Подорожуючи, в 1492 р. Дюрер приїхав до Базеля, де створив 250 ілюстрацій до книжок, надрукованих у цьому місті. Під час подорожі Альбрехт довідався, що батько без відома сина засватав йому наречену зі знатного роду банкірів та фінансових представників родини Медічі в Німеччині з посагом у 200 флоринів. На честь цієї події у 1493 р. Дюрер написав «Автопортрет» (Лувр, Париж), щоб майбутні родичі змогли побачити його до весілля. Після одруження з Агнесою Фрай Дюрер більше не думав про заробіток і зміг повністю присвятити себе мистецтву. Невдовзі після весілля Дюрер вирушив у чергову навчальну подорож, тепер уже до Італії. Там він познайомився з новою епохою — Ренесансом. Вивчав роботи майстрів епохи Відродження. Завдяки сприянню Вольгемута, Дюрер вивчав гравірування сухою голкою і дизайн ритин (гравюр) – тоді ще новий вид мистецької техніки. Повернувшись з Італії у 1495 році, Дюрер відкрив у Нюрнберзі власну майстерню – це було обов'язковою вимогою для цього було одруження. Найкращими за перші роки роботи майстерні художника були дереворити (гравюри на дереві), здебільшого на релігійні мотиви. Видання «Apocalipsis cum figuris» одночасно латиною та німецькою мовою в Нюрнберзі в 1498 р. принесла Дюреру славу та багатство, а також деяку свободу від системи меценатства, що, у свою чергу, дозволило йому обирати власні теми. Серія стала популярною, оскільки в той час значна частина Європи очікувала можливого Страшного суду в 1500 р. Він здобуває славу серед митців основних мистецьких центрів Європи. Від венеційського майстра Джакопо де Барбарі Дюрер довідався чимало про нові тенденції: розвиток перспективи, вивчає анатомію та правильні пропорції людського тіла, а також розпочав свої власні дослідження, які тривали все його життя. Його слава поширилася всією Європою, він підтримував дружні стосунки з більшістю видатних майстрів того часу, включно з Рафаелем, Джованні Белліні та, через Лоренцо ді Креді, з Леонардо да Вінчі. В останні роки життя Дюрер працював над кількома великими проектами на теми розп'яття Христа та Святої розмови. Окрім видатних образотворчих робіт, Дюрер залишив низку значних праць з питань теорії живопису: трактати «Керівництво до вимірювання» та «Чотири книги про пропорції», фрагменти незакінченої праці «Книга про живопис». Також збереглась праця «Настанови до укріплення міст, замків і фортець», присвячена темі фортифікацій, та інші начерки. Теоретичні праці Дюрера перегукуються з працями іншого визначного художника доби Відродження, Леонардо да Вінчі, порівняно з якими мають більш прикладний характер. Помер 6 квітня 1528 р. на 56 році життя від малярії, на яку заразився під час подорожей до Італії. Твори художника : «Чотири вершники Апокаліпсису», «Адам і Єва», «Свято вінків із троянд», «Мадонна з чижиком», «Святий Ієронім Стридонський у келії», «Мучеництво десяти тисяч християн», «Мадонна з грушею», «Автопортрет з гостролистом», «Портрет батька Геракла і cтімфалійські птиці», «Самогубство Лукреції», «Дрезденський вівтар», «Зайчик», «Носоріг» та багато інших.

Історія української вишиванки налічує близько тисячі років. Традиція її носіння ріднить її з традиціями інших слов'янських народів, до національних костюмів яких також входять вишиті сорочки з орнаментом. Вишиванка протягом багатьох століть використовувалася українцями в повсякденному гардеробі, але водночас сприймалася як оберіг – символ здоров'я та краси. Вважалося, що орнамент вишиванки захищає від недобрих поглядів, невдач та хвороб. Дівчата шили вишиванки до свого весілля – в якості приданого. Відомо, що українські чумаки, які проводили життя в довгих мандрах, довіряли шиття своєї вишиванки лише одній обраній дівчині. Вишиванки не втрачають актуальності й сьогодні – їх все частіше носять як елемент повсякденного одягу. Дизайн вишиванок часто використовується в сучасних модних колекціях. Вважається, що традиція, яка з часом переросла у День вишиванки, була покладена ініціативою студентки Чернівецького національного університету Лесі Воронюк в 2006 році. За сприяння діаспор День вишиванки відзначають у США, Канаді, країнах Європи, Австралії та ін. У 2013 році свято вперше дістало державну підтримку.

Музеї є безцінними джерелами пізнання, які освячують наше долучення до культурно-історичних цінностей і духовних реліквій. Самовіддана праця музейних працівників – вірних служителів часу – відзначається високим професіоналізмом, подвижництвом, сприяє примноженню нетлінних духовних надбань. Міжнародний день музеїв – щорічне свято музейництва, яке відзначається 18 травня. Вперше Міжнародний день музеїв відсвяткували в усьому світі 1977 року, коли у Москві та Ленінграді відбулась11 генеральна конференція Міжнародної ради музеїв. Тоді ж запропонували й девіз свята : «Музеї – важливий засіб культурного обміну, збагачення культур і розвитку взаєморозуміння, співробітництва й миру між народами». І великі, і зовсім маленькі музеї святкують цей день надзвичайно урочисто – влаштовують виставки, концерти, дні відкритих дверей, коли всі бажаючі можуть відвідати музеї безкоштовно, проводять екскурсії. В Україні налічується майже 500 музеїв, тоді як у радянські часи їх було тільки 190. Наведена цифра включає в себе як державні музейні заклади, так і комунальні та приватні. Окрім них, існують ще громадські музеї, яких понад 2 тисячі. За розгалуженістю музейної мережі і за багатством культурної спадщини Україна посідає чільне місце в Європі. Музеї – це справжні культурні скарбниці України, що стверджують сучасне, пов'язують нас із минулим. Це подарунок нащадкам, наше послання в майбутнє!

Михайло Опанасович Булгаков народився 3 (15) травня 1891 р. в Києві в сім’ї викладача духовної академії Афанасія Івановича Булгакова. Майбутній письменник отримував початкову освіту в Першій Київській гімназії. У 1909 р. поступив в Київський університет на медичний факультет. В 1913 р. Михайло одружився з Тетяною Лаппе. Закінчивши у 1916 р. університет, Булгаков влаштувався на роботу в один з київських шпиталів. Влітку його направили в село Нікольське Смоленської губернії. У біографії Булгакова не можна не згадати, що в цей період письменник приохотився до морфію, але завдяки старанням дружини зміг перемогти залежність. Під час громадянської війни в 1919 р. Булгаков був мобілізований як військовий лікар в армію. У 1920 р. Михайло Опанасович захворів на тиф, тому не зміг покинути країну з Добровольчою армією. У 1921 р. Булгаков переїздить у Москву. Він активно займається літературною діяльністю, співпрацює з багатьма періодичними виданнями – «Гудок», «Робітник» і ін., бере участь у засіданнях літературних гуртків. У 1923 р. вступає у Всеросійський Союз письменників, де також перебували А. Волинський, Ф. Сологуб, Микола Гумільов, Корній Чуковський, Олександр Блок. У 1924 р. Булгаков розлучився зі своєю першою дружиною, і вже через рік одружився на Любові Білозерської. У 1924 – 1928 рр. Булгаков створює найвідоміші свої твори – «Дияволіада», «Собаче серце», «Завірюха», «Фатальні яйця», роман «Біла гвардія», «Зойчина квартира», п’єса «Дні Турбіних», «Багряний острів», «Біг». У 1926 р. у МХАТі відбулась прем’єра п’єси «Дні Турбіних» – твір поставили за особистою вказівкою Сталіна. У 1929 р. Булгаков відвідує Ленінград, де знайомиться з Є. Замятіним та Анною Ахматовою. Із-за гострої критики революції у своїх творах (зокрема, в романі «Дні Турбіних»), його кілька разів викликали на допити в ОГПУ. Перестають друкувати, а п’єси заборонено ставити в театрах. У 1930 р. Михайло Опанасович особисто написав лист І. В. Сталіну з проханням надати йому право покинути СРСР. У відповідь Сталін подзвонив і пообіцяв йому роботу, якщо сам Булгаков відмовиться від планів виїхати за кордон. Після цього письменник зміг влаштуватися режиссером-ассистентом у МХАТ. В 1932 р. він втретє одружується з Оленою Шиловською. Михайло Булгаков, біографія якого була насичена різними за характером подіями, останні роки сильно хворів. У письменника діагностували гіпертонічний нефросклероз (хвороба нирок). 10 березня 1940 р. він помер Поховали письменника на Новодівичому кладовищі в Москві. Твори письменника : Біла гвардія (роман, 1922–1924), Дияволіада (повість, 1923), Записки на манжетах (повість, 1923), Фатальні яйця (повість, 1924), Собаче серце (повість, 1925), Майстер і Маргарита (роман, 1929–1940, в СРСР опубліковано в 1966), Життя пана де Мольєра (роман, 1933), Театральний роман (Записки покійника) (роман, 1936–1937), Зойчина квартира (п'єса, 1925), Дні Турбіних (п'єса, написана на основі роману «Біла гвардія», 1925), Біг (п'єса, 1926–1928), Багряний острів (п'єса, 1927). Булгаков поєднує у собі талант сатирика, фантаста, реаліста, тому творчість його відносять до школи "магічного реалізму". Проблеми, яких торкається письменник у своїх творах, особливо в романі "Майстер і Маргарита", є "вічними": боротьба добра і зла, питання життя і смерті, життєві цінності людини.

Свято запроваджене в Україні «…на підтримку ініціативи відомих вчених, наукових установ, а також професійних спілок України…» згідно з Указом Президента України «Про День науки» від 14 лютого 1997 року № 145/97. Мета цього свята – вшанування наукових традицій, досягнень учених, якими ми цілком справедливо пишаємося, і на яких покладаємо великі сподівання. Науковий потенціал Україні вважається одним з найкращих в Європі. Українські вчені є авторами безлічі винаходів у різних областях науки. Щиро вітаємо науковців зі святом творчої праці – Днем науки! Бажаємо усім науково-педагогічним працівникам, ученим, молодим науковим дослідникам міцного здоров’я, невтомності у новаторському пошуку, втілення інноваційних проектів задля прогресу та розвитку!

День Європи — свято, що відзначається в країнах Європейського Союзу 9 травня, а також офіційно в Україні щорічно у третю суботу травня з 2003 р. Рада Європи святкувала однойменне свято у день свого заснування 5 травня з 1949 р. до 1964 р. Європейський Союз затвердив 9 травня як День Європи на саміті в Мілані 1985 р., вирішивши увічнити день проголошення Декларації Шумана. Також 9 травня вважається Днем народження Європейського Союзу. Свято було встановлено в Україні «…враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію…» згідно з Указом Президента України «Про День Європи» від 19 квітня 2003 р. № 339/2003. День Європи в Україні відзначається у третю суботу травня. День Європи жителі України відзначають день спільних цінностей, спільної історії всіх націй континенту. Традиційно протягом офіційного відкриття святкування Дня Європи, відбуваються зустрічі послів держав-членів ЄС із представниками органів місцевої влади, студентами та викладачами місцевих університетів, представників неурядових та громадських організацій, засобів масової інформації.

День матері – міжнародне та локальне свято, яке офіційно відзначається щорічно, починаючи з 2000 року, у другу неділю травня. В Україні жінка спокон віку асоціювалася з берегинею сім'ї. Величезну роль у вихованні дітей відіграє перша, найрідніша у світі людина – мама. Від неї залежить виховання дитини і вона прищеплює любов до рідної землі. Серед української громади День Матері вперше влаштував Союз українок Канади в 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. Ініціатором урочистостей була Олена Киселівська, редактор тижневика «Жіноча доля». Також, 1929 року «Союз українок» зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сокіл» та інші організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині. Відтоді, День Матері відзначали дуже широко.У 1939 свято заборонила радянська влада. З 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято матері повернулося в Україну. За часів незалежної України свято встановлено «…на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, міжнародної організації «Жіноча громада», Спілки жінок України, громадської організації «Союз українок…» згідно з Указом Президента України «Про День матері» від 10 травня 1999 року № 489/99. У Львові з 2010 року на центральних вулицях міста у другу неділю травня жінкам дарують приємні дрібнички, вітаючи зДнем Матері і Днем Української жінки. Акцію щороку організовує громадська організація «Борець».

День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – державне свято в Україні, який офіційно відзначають 9 травня, починаючи із 2016 року. «День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні» встановлено як державне свято внаслідок ухвалення 9 квітня 2015 року Верховною Радою України проекту закону № 2539 «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 - 1945 років» в рамках голосування за пакет законів про декомунізацію.

Новий зміст відзначення Дня Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні включає в себе:

1. переосмислення подій Другої світової війни, руйнування радянських історичних міфів, чесний діалог навколо складних сторінок минулого;
2. рівне вшанування пам'яті кожного, хто боровся з нацизмом, підкреслення солідарності та бойового братерства усіх Об'єднаних Націй, як держав, так і бездержавних тоді народів (євреїв, українців та ін.);
3. перенесення акценту з історії військових дій на історії конкретних людей, а відтак відмову від святкування на користь вшанування.

Офіційним символом святкування Дня Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, як і Дня пам'яті та примирення, є квітка червоного маку – загальноприйнятий у світі символ відзначення пам'ятних днів Другої світової війни. Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії Землі та причина найбільших трагедій ХХ століття. У війні взяли участь 80% людства, бойові дії велися 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 р. із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945 р. із беззастережною капітуляцією Японії.

Зараз неможливо уявити будь-джазовий колектив без саксофона. Однак, спочатку цей інструмент був тільки у військових оркестрах. Лише після Громадянської війни в Америці, саксофони знайшли ще одне застосування і, як виявилося, дуже вдале. Одне з легендарних музичних напрямів, витоки якого йдуть глибоко в афроамериканську народну музику і блюз, що з’явилося десь в 1910-і роки, імовірно в Новому Орлеані (штат Луїзіана, США), досягло свого феєричного розквіту вже через пару десятиліть. Це був не просто синтез європейської та африканської культури, що отримав згодом повсюдне поширення, джаз з’явився як новітнім фундаментом для розвитку різних музичних напрямків на його базі, так і був цілком очікуваний, абсолютно самостійний і самодостатній стиль музичного мистецтва. Наприкінці осені 2012-го року, на 36-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, рішенням міжнародного співтовариства 30-е квітня було оголошено «Міжнародним днем джазу». Враховуючи високий ступінь культури і динамічного різноманіття музичного мистецтва, спільну спадщину і унікальний колорит, метою відзначення Дня джазу стало бажання розширення рівня інформованості всієї міжнародної спільноти про виражену педагогічну роль джазу як однієї з сил, що сприяє зміцненню миру і взаєморозумінню, єдності і культурного діалогу між людьми, суспільними групами і соціальними об’єднаннями. З Днем джазу і всіх благ!

Чорнобиль… Це слово стало символом страждання і горя, покинутих домівок. Час не загоїв чорнобильських ран, не стер у пам’яті важкі і героїчні події, імена мужніх добровольців – пожежників, військовослужбовців, будівельників, учених, медиків, які тієї квітучої весни відправились на зустріч невідомій небезпеці,виявивши жертовність, високий патріотизм, зупиняючи ядерну катастрофу. Їхній подвиг назавжди записаний до літопису людської мужності та навічно залишиться у пам’яті українського народу.

Єлизавета ІІ народилася 21 квітня 1926 р. у сім'ї старшої дочки принца Альберта, герцога Йоркського (майбутнього короля Георга VI, 1895-1952 рр.) і леді Єлизавети Боуз-Лайон (1900-2002 рр.). Дівчинці традиційно дали потрійне ім'я: Єлизавета Олександра Марія. Королева - голова держави Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та 15-ти країн Співдружності націй — Канади, Австралії, Нової Зеландії, Ямайки,Барбадосу, Багамських Островів, Гренади, Папуа Нової Гвінеї, Соломонових Островів, Тувалу, Сент-Люсії, Сент-Вінсенту і Гренадин, Антигуа і Барбуди, Белізу, Сент-Кіттсу і Невісу. У всіх цих країнах, окрім Сполученого Королівства, її представниками є генерал-губернатори, яких вона призначає. Окрім цього, Єлизавета II править також Британськими заморськими територіями, але не як їхня королева, а як королева Сполученого Королівства. Голова Співдружності націй, Верховний головнокомандувач Збройних Сил, Лорд Острова Мен, Верховний управитель Церкви Англії, Захисниця віри, Герцог Нормандії. День народження королева Єлизавета ІІ святкує двічі: 21 квітня – у сімейному колі, а на початку червня – офіційно. Отримала домашню освіту. Вона швидко опанувала кілька іноземних мов, зокрема французьку, а вже з 11 років була скаутом, а потім і морським рейнджером. Період дорослішання Єлизавети ІІ припав на Другу світову війну. Ближче до кінця війни юна принцесса і сама пішла на службу. В одній з лондонських частин Єлизавета стала механіком: вона навчилася водити і обслуговувати важкі армійські вантажівки. У 1947 році Єлизавета і Філіп Маунтбаттен (грецький принц у вигнанні і старший лейтенант британського флоту) одружилися в лондонському Вестмінстерському абатстві. Церемонія коронації Єлизавети II відбулася 2 червня 1953 року в Вестмінстерському абатстві. Має 3 синів і доньку. Влада королеви швидше формальна, а не реальна. Вона не впливає на політику країни, хоча всі рішення в Англії ухвалюють від її імені. Королева не втручається в політику, але через те, що за своє довге правління вона мала можливість працювати з багатьма прем'єрами та лідерами інших країн, до її порад завжди ставляться уважно. У своїх мемуарах Маргарет Тетчер писала про свої щотижневі зустрічі з королевою Єлизаветою: «Кожен, хто думає що вони [зустрічі] — проста формальність або соціальна умовність, глибоко помиляється. Насправді вони проходять в спокійній діловій атмосфері, і Її Величність завжди демонструє свою здатність охоплювати широке коло проблем і свій великий досвід». У Її Величності немає паспорта. Королева не дає інтерв'ю. Королева не носить з собою грошей. Тільки по неділях, прямуючи до храму, вона бере з собою 5 або 10 фунтів на пожертвування. Працює королева кожен день, за винятком Різдва. До дев'ятої ранку її особистий секретар готує знаменитий "червоний портфель" з документами для підпису монарха. На сьогодні королева є однією з найпопулярніших осіб Великої Британії. З 17:30 9 вересня 2015 року королева також є монархом, який в історії Великої Британії правив найдовше. Попередній рекорд належав королеві Вікторії, яка правила в країні 63 роки і 226 днів у період з 1837 до 1901 року. Станом на 16 травня 2021 правління Єлизавети II триває вже 69 років та 99 днів. Королева в свої 95 років залишається живим втіленням великих британських традицій.

Хай живе Королева!

Шарль П’єр Бодлер народився 9 квітня 1821 в Парижі в сім’ї сенатора. Коли Шарлю ще не було шести років, його батько, який був на 34 роки старший за свою дружину, помер. А мати вийшла заміж за командира батальйону Жана Опіка, який згодом став генералом і з яким Бодлер не знайшов спільної мови. Після переїзду в Ліон, хлопчика віддали на навчання в пансіон (інтернат), суворий режим якого вітчим вважав необхідним для виховання непокірного пасинка. Після його закінчення послідували роки навчання в Ліонському Королівському коледжі і Паризькому коледжі Святого Людовіка. Страждав нападами важкої меланхолії, вчився нерівно, дивуючи вчителів то старанністю і кмітливістю, то лінню і повної неуважністю. Студентські роки Шарля Бодлера були дуже буйними : він занурився в бурхливе життя розважальних закладів, вліз у борги і витрачав позичені гроші, заразився сифілісом і навіть пристрастився до наркотиків. Саме в цей час він і шокував своїх рідних заявою про те, що бажає присвятити своє життя літературі. У 1841 р. з великими зусиллями все-таки закінчивши освіту і склавши іспит на бакалавра права, молодий Шарль заявив : «Я не відчуваю покликання до чого б то не було». Щоб наставити сина на шлях істинний, батьки відправляють його в подорож до Індії. Правда, вже через декілька місяці, так і не допливши до місця призначення, Бодлер повернувся на батьківщину. Але ця коротка подорож знайшла відображення в творах поета. Незабаром після повернення Шарль, як повнолітній, вступив в право успадкування і почав дуже швидко і бездумно витрачати батьківські гроші. В артистичних колах він знайшов репутацію денді і бонвівана. В цей же час він познайомився з балериною Жанною Дюваль, креолкою з Гаїті, - зі своєю «Чорної Венерою», з якою не зміг розлучитися до самої смерті і яку обожнював. На думку ж матері, вона його «мучила, як тільки могла» і «витрясала з нього монети до останньої можливості». У низці скандалів він навіть намагався накласти на себе руки. У 1844 р. сім'я подала в суд позов на встановлення над сином опіки. Постановою суду управління спадщиною було передано матері, а сам Шарль з того моменту повинен був отримувати щомісячно лише невелику суму «на кишенькові витрати». Для нього це був удар. З цього часу Бодлер часто захоплювався «прибутковими проектами», відчував постійну потребу у грошах, провалюючись часом в справжню злидні. Але життя багатого ледаря дало свої плоди і стало початком творчого шляху Бодлера. Його перші вірші («Малабарська дівчина», «Дама креолка», «Дон Жуан у пеклі») були надруковані в журналі «Артист» за 1843-44 рр. За віршами пішов ряд статей, присвячених живопису Делакруа і Давида. А через кілька років в друк вийшли збірка «Штучний рай», що оповідала про вплив наркотиків на життя і творчість. У 1848 р. поет бере участь у повстанні Паризької комуни, стає співредактором демократичної газети. Цей період відзначений і містичною любов'ю поета до Едгара По, якого вважав своїм духовним братом. Майже 17 років життя Бодлер присвятив перекладу на французьку мову американського письменника, і досі вони вважаються неперевершеними. І все ж літературну долю Бодлера (як за життя, так і посмертно) визначила створена ним поетична збірка «Квіти зла», що стала предтечею французького символізму, модернізму та декадентства, ідею написання якої він виношував з 1846 р. Збірка стала предметом судового розгляду, тому що поезія була «непристойною, яка ображає суспільну мораль і гречність». В результаті - наклад заарештований, а поета і видавця засуджено до великого штрафу. Після цього песимізм Бодлера тільки посилився. Після розставання з Дюваль, він веде дивний і негожий спосіб життя, гарячково пише листи-сповіді, засипаючи ними матір-вдову. В повний голос заговорила хвороба (наслідок сифілісу). Зловживання наркотиками, алкоголем, його мучать постійні запаморочення, жар, безсоння, фізичні і психічні кризи. Він майже не в змозі писати і, втративши колишній лоск, одягнений чи не в ганчір'я, цілими вечорами блукає серед ошатного паризького натовпу або сидить в кутку літнього кафе. У 1865 р. Бодлер поїхав до Бельгії, де провів два з половиною роки, незважаючи на огиду до нудного бельгійського життя і на погіршення здоров’я. Свою недугу він описував так: «настає задуха, плутаються думки, виникає відчуття падіння, паморочиться голова, з'являються сильні головні болі, проступає холодний піт, настає непереборна апатія». Тим часом хвороба з кожним днем ​​погіршувала його стан, і вже через кілька тижнів Бодлер не міг формулювати думки, часто занурювався в прострацію, перестав залишати постіль. Його перевезли до Парижу і помістили в клініку для божевільних, в якій він через рік і помер 31 серпня 1867 року. Його поховали на кладовищі Монпарнас в одній могилі з ненависним йому вітчимом. А через 35 років на поперечному проспекті був встановлений кенотаф - єдиний на всьому кладовищі. Гроші на встановлення збирали його послідовники, відомі люди мистецтва, які добре знали поета за життя, також був оголошений громадський збір коштів. На простий плиті покладена фігура поета на повний зріст, загорнута в саван, а з боку голови піднімається величезна стела, нагорі якої поставлений Сатана. Але новаторство поезії Шарля Бодлера у лаконізмі мови, анархічному бунтарстві, естетизація вад великого міста, де туга за гармонією поєднується з визнанням нездоланності зла, точності і яскравості образів, використанні символів, асоціацій, цікавість до внутрішнього світу людини.

Відомо, що в 1539 році один фламандський дворянин розіграв своїх слуг, давши їм жартівливі доручення першого квітня. При цьому перша пряма згадка свята датується 1686 роком. Тоді англійський письменник Джон Обрі згадав "Fools Holiday" (Свято Дурнів). А через десять років кілька лондонців намагалися розіграти людей, закликаючи на "мийку левів" в Тауері. Щодо походження вельми поширеного майже у всій Європі звичаю обманювати 1 квітня своїх знайомих, посилаючи їх в різні боки під різними приводами, існують різні думки. У стародавній Німеччині цей звичай був невідомий і занесений туди з Франції. Хоча походження його і там ще не з'ясовано, але є підстави припускати, що це залишок язичницького, може бути, древнекельтского, свята, яке відзначали у зв'язку з початком весни. Як припускають науковці, до нас це свято прийшло з Німеччини, імовірно, на початку XVIII ст. Його називали ще брехливим днем або Марією-брехухою — одним із народних прізвиськ Марії Єгипетської — святої VI ст., день вшанування якої за старим стилем збігається з 1 квітня. Того дня дівчата дурили людей, аби верховодити майбутнім чоловіком. Для цього дня маємо приповідку: «Першого квітня — брехня всесвітня!».

27 березня виповнюється 150 років від дня народження відомого німецького письменника і громадського діяча Генріха Манна (1871 – 1950). Генрих Манн увійшов до світової літератури як прозаїк гострої соціально-політичної проблематики, викривач сучасного йому німецького буржуазного суспільства. Його твори входять до класики політичної сатири ХХ століття і є продовженням традицій німецької сатиричної літератури. Генріх Манн – старший брат відомого письменника Томаса Манна. Всього у родині Маннів було п'ятеро дітей: три брати і дві сестри. Сім'я була заможною – батько успішно торгував зерном, займав пост сенатора. Дитячі роки майбутнього письменника не були затьмарені жодними тривогами і турботами. Закінчивши гімназію, Генріх приїхав до Дрездена, де деякий час займався книжковою торгівлею. Потім – до Берліна, де працював у видавництві і вчився у Берлінському університеті Фрідріха Вільгельма, але не закінчив його. З гімназійних років його приваблювала літературна нива, зокрема жанр політичної сатири. Шлях Генріха Манна як літератора почався у 1900 р. з роману «Земля обітована», що був тепло зустрінутий читачами. Наступні його книги «Богині, або Три романи герцогині Асси», «Учитель Гнус, або Кінець одного тирана», «Маленьке місто» стають в Німеччині бестселерами. Проте за кордоном його ім'я залишалося практично невідомим внаслідок загальної ізоляції німецької культури через політичну ситуацію перед Першою світовою війною. У 1914 р., за місяць до початку Першої світової війни, Манном був завершений найзначніший його твір – роман «Вірнопідданий», що разом з книгами «Бідні» і «Голова» увійшов до трилогії «Імперія». Книга була розпродана в перші два тижні тиражем майже у 100 тис. прим. Вона здобула автору величезну повагу, незважаючи на те, що письменник висміював німецьке суспільство і пояснював, як політична система країни привела до війни. У цьому романі Генріх передбачив тип фашиста. Майже за 20 років до того, як фашизм прийшов до влади, він проникливо оголив його духовну низькість. Після виходу книги Томаса Манна «Роздуми аполітичного», де він підтримував розв'язання Німеччиною Першої світової війни, Генріх, який співчував соціалістам, розсварився з братом і не спілкувався з ним цілих 7 років. У період існування Веймарської республіки, письменник носив звання академіка відділення літератури Пруської академії мистецтв, головою цього ж відділення він став у 1931 р. З 1933 р. у біографії Генріха Манна починається період еміграції, пов'язаний з приходом до влади Гітлера. Ім'я письменника виявилося у першому ж списку осіб, яких позбавили німецького громадянства. Не дивно, що він став персоною «нон грата» в нацистській Німеччині. Під час сумнозвісного спалення книг 10 травня 1933 р., спровокованого міністром пропаганди Йозефом Геббельсом, у вогнищах горіли й книги Генріха Манна як «невідповідні німецькому духу». Новим місцем проживання письменника стала Прага, потім Ніцца і Париж, де він займав пост голови Комітету німецького Народного фронту. У 1940 р. Манн переїжджає до Лос-Анджелесу. Там вийшли у світ збірки його антифашистських статей «Ненависть», «Настане день», «Мужність». Вершина пізньої художньої творчості письменника – дилогія про Генріха IV - «Молоді роки Генріха IV» та «Зрілі роки Генріха IV». Однак в Америці, де книги Манна практично не продавалися, життя Генріха навряд чи можна було назвати процвітаючим: відчай і смерть дружини майже повністю зломили його. На допомогу прийшов його брат Томас, з яким він не розмовляв багато років. На той час Томас вже встиг поміняти свої погляди – життя при правлінні фашистів і подальше вигнання зробили з нього демократа. Цих поглядів він дотримувався до кінця свого життя. Після війни Генріх був нагороджений Національною премією НДР, його обрали першим президентом створеної в Берліні Німецької академії мистецтв. Письменник мав намір переїхати туди, проте смерть застала його на чужині 11 березня 1950 р. у місті Санта-Моніка (штат Каліфорнія, США). На честь письменника Берлінською академією мистецтв заснована Премія Генріха Манна – німецька літературна премія, що вручається 27 березня – у день народження письменника.