Джек Лондон, справжнє ім'я – Джон Ґріффіт Чейні, народився 12 січня 1876 р., у Сан-Франциско. Коли йому було близько 8 місяців, його мати вийшла заміж за фермера Джона Лондона, який усиновив маленького Джека Ґріффіта, і майбутній письменник отримав його прізвище. Джек Лондон рано почав працювати: ще школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці 14 років влаштувався на консервну фабрику робітником. Був «піратом на устриць»: ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його товариші по службі вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре через рік-два. У 1893 р. найнявся матросом на промислову шхуну, яка відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів. Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри. У 1897 р. Лондон разом зі своїм 62-річним швагром подалися на Клондайк шукати золота. Їхній маршрут пролягав через Юно, Скаґуей і Дайї, і далі – через Чілкутський перевал до озера Лінденберґ і по Юкону – до Доусон-Сіті. Швагро незабаром повернувся додому, а Джек продовжував подорож з новими компаньйонами. До Доусона вони не допливли, а зупинилися за 100 км у покинутому зрубі. Там Джек прожив до наступного літа. Золота на зареєстрованій ними ділянці не виявилося, проте Джек мав змогу наслухатися численних історій і приповідок про життя золотошукачів. Навесні цинга сильно підірвала його здоров'я, лікуватися було нічим, і він вирішив повернутися додому. Щоб не повторювати знову маршрут, він з компаньйонами спорудив човен і спустився по Юкону до Берингового моря (майже 2500 км). Пережите за цей рік стало основою його оповідань, які принесли йому успіх і славу. Потім були збірки розповідей: «Син Вовка», «Бог його батьків», «Діти морозу», «Віра в людину», «Місячне лице», «Втрачене лице», а також романи «Маленька господиня великого будинку», «Мартін Іден», «Дочка снігів» і «Морський вовк», які створили письменникові щонайширшу популярність. В 1907-1909 рр. здійснив плавання на яхті «Снарк», в кінці якого написав роман «Мартін Іден». Історія подорожі викладена в автобіографічному нарисі «Подорож на яхті „Снарк“». Джек Лондон помер 22 листопада 1916 року у своєму спальному ґанку (популярне колись в США приміщення ґанку, яке перероблялося під спальню), який знаходився в котеджі на його особистому ранчо. Хоча Лондон був досить міцним та витривалим чоловіком, проте він страждав від декількох серйозних хвороб, враховуючи підхоплену цингу в Клондайку, тропічні інфекції. В останні місяці свого життя він також страждав від дизентерії, алкоголізму та уремії. В нього були сильні болі, які він знижував за допомогою морфіну. Прах Лондона був закопаний на його майновій ділянці неподалік від «Вовчого будинку». Похорон відбувся 26 листопада 1916 року, його тіло було кремовано. Після смерті другої дружини Чарміан в 1955 р., вона також була кремована і похована разом з чоловіком в одному місці. Могила позначена моховим валуном. Будівлі та ділянка ранчо були пізніше перетворені в «Jack London State Historic Park», який знаходиться в місцевості Глен-Еллен, штат Каліфорнія.

Народився 5 січня 1921 року в швейцарському селі Конольфинген в кантоні Берн. Його дід був членом Національної ради, а батько сільським протестантським пастором. Суворе виховання і соціальний стан батька відокремили майбутнього письменника від суспільства однолітків. Вже в дитинстві він почав малювати. Пристрасть до образотворчого мистецтва супроводжувало його все життя: він робив ілюстрації до своїх п'єс, ескізи до їхніх постановок. У 1970-1980-х його живописні та графічні роботи експонувалися на художніх виставках в Невшателі та Цюріху. Кінорежисер Шарлотта Керр, яка була другою дружиною письменника й прожила з ним останні 7 років його життя, згадувала: «Коли Фріц (Фрідріх) пише фарбами, він забуває про все на світі». 1935 р. сім'я переїхала в Берн. Там Фрідріх навчався спочатку в Вільній гімназії, пізніше перейшов в Гумбольдтіанум, який закінчив в 1941. Протестантське виховання вплинуло на формування особистості майбутнього письменника, однак воно походило скоріше «від противного», в конфлікті зі строгими вимогами аскетизму й дисципліни. Гімназичні «успіхи» і поводження Дюрренматта викликали безліч нарікань його викладачів, і роки навчання в гімназії письменник згодом вважав «найнеприємнішим часом» свого життя. У 1941 р. вступив до Цюріхського університету, де почав вивчати філософію, природознавство і германістику, але після першого ж семестру перевівся в університет Берна. Однак спроба отримання класичної освіти виявилася невдалою: в 1943 р. він залишає університет і присвячує себе літературі. В 1947 р. Дюрренматт одружився на актрисі Лотті Гайсслер, і молода сім'я переїхала в Лігерц на озері Білер. Він став головою сім'ї (у них було п'ять дітей), і матеріальні питання набули для нього величезне значення. Саме тому в ті роки Дюрренматт пише не тільки п'єси, а й детективи, які публікуються з продовженням в газеті «Швайцер у Баварії», а також укладає договір з німецькими радіостанціями на кілька радіоп'єс. П'єси для радіо стали для нього абсолютно окремим жанром, що в історії світової драматургії є винятковим випадком. До цього часу сформувалася основна проблематика його п'єс: втрата духовних коренів, трагічне безсилля людини, що протистоїть хаотичному і жорстокому світові. Однак Дюрренматт вважав, що час трагедії минув, і що комедія залишилася єдиною сценічною формою, здатної відобразити трагізм сучасного життя. Трагічне світовідчуття драматург передає через комічну невідповідність; його головним естетичним прийомом стає гротеск, що зводить воєдино непоєднувані цілі та засоби, ситуації і характери, проблеми та способи їх вирішення. Основними темами драматурга стають зрадництво, вина, покарання, вірність, свобода і справедливість. Саме ця проблематика лягла в основу п'єси, що принесла Дюрренматта світову популярність – «Візит старої дами» (1957). Крім слави, п'єса приносить автору і довгоочікуване матеріальне благополуччя. У 1960-ті він одержує можливість подорожувати, займатися громадською діяльністю. Творча спадщина Дюрренматта досить об'ємна: він автор 23 п'єс, численних романів, новел, оповідань, радіоп'єс, есе. Серед них - збірка оповідань «Місто», детективні твори «Суддя і його кат», «Підозра», «Візит старої дами», «Фізики», «Правосуддя»; повісті «Аварія», «Доручення» та ін. Декілька творів були екранізовані. Його романи і новели, філософські притчі та п'єси сповнені гротеску й фантастики. Парадоксальні за самою своєю суттю, вони не дають однозначних відповідей на одвічні питання, але змушують замислюватися про найголовніше. Помер Ф.Дюрренматт 14 грудня 1990, в Невшателі, менш ніж за місяць до свого 70-річного ювілею.

Іван Федорович Селезньов (1856–1936) – відома постать у колі київських художників кінця ХІХ ст. Його творчий шлях щільно пов’язаний з тими прогресивними змінами, які переживав Київ, перетворюючись з провінційного міста імперії на центр культурного та мистецького життя. Народився Іван Федорович Селезньов 3 січня 1856 р. в Києві в родині, що переїхала до міста з Калузької губернії. Початкову та фахову освіту з 1868 по 1872 рр. художник здобув у Першій київській гімназії. Надалі з 1872 по 1881 рр. Селезньов навчався в Імператорській академії мистецтв у Петербурзі. В академії Селезньов потрапляє під опіку Павла Петровича Чистякова (1832–1919), одного з найвидатніших майстрів і педагогів того часу. У Чистякова свого часу навчалося багато видатних художників, серед яких М. Васнецов, М. Врубель, В. Полєнов, І. Рєпін, В. Суриков та інші. Можемо простежити ріст майстерності Івана Селезньова за нагородами, які він отримував за час навчання в Академії мистецтв. Так, у 1876 р. художник здобув дві малі срібні медалі; у 1877 р. – велику срібну і ще одну в 1878 р. У 1880 р. Селезньов здобув малу золоту медаль, а у 1881 р. удостоюється звання класного художника І ступеня. Наступні три роки після випуску з академії художник провів за кордоном. У Європі митець удосконалював свою майстерність, копіюючи твори майстрів попередніх епох. Художник вивчав твори мистецтва в музеях і картинних галереях Відня, Мюнхена, Венеції, Флоренції, Рима, Равенни, а також у багатьох інших містах Європи. Пензлеві Селезньова належать чимало творів на історичну та побутову тематику, написаних у «римський» період чи одразу після нього: «Останній акорд» (1885, зберігається в Алупкинському палаці-музею); «В Помпеї» (1886, картину було придбано для Музею російського мистецтва в Петербурзі, де вона перебуває й нині); «Картопляне поле» (1890), але основну увагу він приділяв портретові. Портретував він в основному своїх друзів і близьких знайомих, головним чином з інтелігентних кіл Києва, де він згодом жив і працював. У 1886 р. Іван Федорович повертається до Києва й отримує посаду викладача Київської рисувальної школи. Селезньов активно долучається до культурного життя Києва. Він був одним з організаторів Київського товариства релігійного живопису і наприкінці 1880-х років разом зі своїми учнями з Рисувальної школи брав участь у відновленні фресок XII ст. в Кирилівській церкві в Києві, а також розписів на місцях втраченого живопису в Софійському соборі. Ці твори, які збереглися до нашого часу, дають уявлення про Селезньова як майстра монументального живопису. Окремої уваги заслуговують розписи 1894 р. «Різдво Христове», «Стрітення» та «Воскресіння», виконані І. Селезньовим на місці пошкоджених під час перебудови XVII–XVIII ст. фресок коробового склепіння, що підтримувало західні хори Софії Київської. Ці твори було відкрито під час реставрації 2009 р., а до цього вони десятиліттями перебували під шаром фарби нейтрального тону, під якою під час реставрації 1950–1960 рр. сховали всі розписи, які за іконографією не відповідали стародавнім і в очах радянської цензури не мали художньої цінності. Згодом Іван Селезньов долучився до викладання в новоствореному Рисувальному училищі, викладав малювання в Київській Політехніці. Був директором Київського художнього училища у 1911–1914 рр. Помер митець у Києві у віці 80 років (1936).

«Пробач, і ти отримаєш мир» – саме такий лозунг свята, що відзначається в перший день року. І це не випадково, оскільки мир є дуже важливою умовою для кожного, без винятку, жителя на Землі. В цей день католицькі понтифіки та священики звертаються до віруючих з посланнями миру та необхідності пробачити своїх ворогів та припинити всіляку ворожнечу в світі. Настав час разом трудитися над створенням нової архітектури миру. Об’єднати зусилля задля життя, здоров’я та освіти, спрямувати ресурси, що використовуються для виробництва смертоносної зброї, на захист життя та турботи про людство, а також про Землю - наш спільний дім. У Міжнародний день миру людина замислюється над тим, а що вона особисто зробила заради миру і злагоди хоча б у своєму оточуючому світі. Взагалі, засновником цього свята став Папа Римський Павло VІ. Можливо, саме тому основною його ідеєю є теза: «Пробач, і ти отримаєш мир».

Людвіг ван Бетховен (1770-1827 рр.) - великий німецький композитор, піаніст і диригент, представник музичного напряму «віденський класицизм». Точна дата народження невідома, відома дата хрещення Людвіга ван Бетховена – 17 грудня 1770р. в Бонні. Він з'явився на світ в музичній сім'ї. Його батько був тенором, а дід – керівником хорової капели. Батько покладав на сина великі надії, хотів розвинути в ньому видатні музичні здібності і зробити таким же відомим як Моцарт. Методи виховання були вельми жорстокими, і Людвігу доводилося займатися цілими ночами. В 13 років він був прийнятий помічником органіста, а пізніше став концертмейстером у Національному театрі Бонна. Йому довелося взяти опіку над молодшими братами після смерті матері. У цей період він активно працює над музичними творами великої форми, такими як сонати і кантати. У 1792 році Бетховен переїжджає жити до Відня. Там він бере уроки у Й.Гайдана, а пізніше переходить до А. Сальєрі. Тоді ж він стає відомий як піаніст-віртуоз. Серед шанувальників Людвіга з'являється безліч впливових людей, проте композитор запам'ятався сучасникам як людина горда і незалежна. Він говорив : «Тим, чим є я, я зобов'язаний самому собі». У «віденський» період 1792 – 1802 рр. Бетховеном були написані 3 концерти і кілька десятків сонат для фортепіано, твори для скрипки і віолончелі, ораторія «Христос на Оливній горі» і увертюра до балету «Творіння Прометея». Тоді ж була створена Соната №8 або «Патетична», а також Соната №14, більш відома як «Місячна». Початок XIX століття Бетховен зустрічає симфоніями. У 1800 році він закінчив роботу над Першою симфонією, а в 1802 році була написана Друга. Тоді ж настає важкий період в житті композитора. Ознаки розвивається глухоти посилюються і приводять Людвіга в стан глибокого душевного кризи. Проте, період 1802-1812 рр. – час розквіту в кар'єрі Бетховена. Перемога над собою і події Французької революції знаходять відображення в Третьої симфонії, названої «Героїчної», Симфонії №5, і «Апасіонату». Світлом і гармонією наповнені Четверта і «Пасторальна» симфонії. У 1814 році вперше побачила світ його перша і єдина опера «Фіделіо», а рік по тому він створив перший вокальний цикл під назвою «До далекої коханої». Тим часом посилювалася глухота композитора. Для повсякденного спілкування Людвіг завів «розмовні зошити», а для створення музики йому доводилося вловлювати вібрацію інструменту за допомогою дерев'яної палички : один кінчик Бетховен тримав в зубах, а інший прикладав до інструменту. У період з 1817 по 1826 рр. композитор пише фуги, 5 сонат і стільки ж квартетів. У 1823 році Бетховен завершив роботу над «Урочистої месою». В 1824 р. Симфонія №9 викликала справжній захват у слухачів. Зал стоячи вітав композитора, але він маестро зміг лише побачити овації, коли одна зі співачок повернула його до сцени. У 1826 році Людвіг ван Бетховен захворів на пневмонію. Стан ускладнювалося іншими супутніми захворюваннями, з якими йому так і не вдалося впоратися. Бетховен помер у Відні 26 березня 1827 р. Попрощатися з генієм прийшли більше 20 тис. чоловік. Симфонії Бетховена користуються популярністю і зараз : багато музикантів записують кавер версії в різних стилях.

Григорій Гурійович Верьовка – талановитий хормейстер, диригент, композитор і дослідник українського музичного фольклору. Він спирався у своїй творчості на традиції народного співу та на носіїв цієї традиції. Збагачував хоровий стиль засобами музично-інструментального й хореографічного мистецтв, застосував елементи театралізації, сценографії. Та найголовніше – Верьовка усвідомлював хор як художню цілісність.

Григорій Гурійович народився 25 грудня 1895 р. на Чернігівщині. Родина була бідною, а дітей було 12. Але навіть нужденне життя не позбавило Верьовку-старшого покинути мистецтво, він був добрим музикою, грав на скрипці та співав у церковному хорі. Саме від нього Грицько успадкував музикальний дар. Особливо малого хлопчика заворожувала українська народна пісня. Здобувати освіту хлопця віддали до місцевої трирічки, але побачивши талант до музики, батьки віддали його до Архієрейського хору в Чернігові. Невдовзі він став семінаристом духовного училища. У 1918 р. Григорій вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка до класу композиції під керівництвом Болеслава Яворського. Потім навчався на відділенні диригування в Олександра Орлова. У період студіювання організував аматорський гурток самодіяльності. Разом із Тичиною та Магорським створили великий хор, який у майбутньому стане капелою ім. Леонтовича. У 1925 р. відкрилася професійна музична школа, директором якої став Верьовка. Перші композиторські кроки Григорій зробив ще в Чернігівській семінарії. Але тоді це були не авторські твори, а обробка українських народних пісень. Лише в Києві Григорій почав писати власні інструментальні композиції для скрипки та симфонічного оркестру. У 1930-ті Верьовка займається педагогічною діяльністю – очолює українську національну філармонію, а згодом – викладає у класі диригування в Київській консерваторії. Коли розпочалася німецько-радянська війна, Верьовка разом із ансамблем був евакуйований до Башкирії. Тоді композитор створив пісні патріотичного характеру, зокрема поклав на музику слова Максима Рильського – “За край наш багатий”, Павла Тичини – “Ми йдемо на бій”, Миколи Бажана – “Клятва” тощо. Разом із ансамблем Верьовка виступає з концертами перед солдатами. У вересні 1943-го його відкликали до Москви. Було підписано постанову про створення Державного українського народного хору, а його створення доручили Верьовці. Разом з дружиною Елеонорою Скрипчинською вони створили колектив, який невдовзі засяяв яскравою зіркою на небосхилі. Створений ансамбль розпочав гастрольний тур, географія якого простяглася від України до Румунії, Польщі, Фінляндії, Бельгії, Люксембургу, Німеччини. Саме під час гастрольного туру в Мюнхені надійшла звістка про смерть Степана Бандери, якого вбили радянські спецслужби. На концерт хору прийшли люди, які поверталися з похоронної процесії. На сцену вийшов Григорій Верьовка, змахнув диригентською паличкою і залу захопило “Реве та стогне Дніпр широкий”. Наступною композицією стала не менше могутня пісня “Чуєш, брате мій!”. Та вже наступного дня, посольство СРСР в Німеччині надіслало документ-заборону на виконання цієї пісні. Творчість Верьовки – це пряма спадкоємиця Леонтовича та Стеценка. Хор який він очолював став взірцем для подальших колективів, які виникали в Україні. Головною візитівкою колективу стало виконання пісень мовою оригіналу тих народів, де гастролював ансамбль, що не могло не підкорити серце слухачів. Окрім хору, Грирогій Верьовка очолював спілку композиторів України. Помер видатний композитор 21 жовтня 1964 року в Києві.

День святого Миколая – свято на честь одного з самих шанованих у світі святих, який давно став символом добра і правди. Святий Миколай жив в III-IV cт. і прославився як великий угодник Божий, тому в народі його ще називають Миколою Угодником. Існує чимало легенд про його добрі справи. Так, одного дня він вирішив допомогти трьом сестрам, яких через бідність ніхто не хотів брати за дружин. Якось вночі він кинув їм через трубу камину три мішечки із золотими монетами. Потім Миколай продовжував допомогати бідним, залишаючись непоміченим і дивуючи місто. Він приносив у домівки іграшки й теплі речі для дітей, ліки для хворих. Але найголовніше – він робив це таємно і від усієї душі. День святого Миколая – це свято турботи і любові до ближнього. Вважається, що Святий Миколай охороняє воїнів, мандрівників, моряків, торговців, бідних, сиріт, і, звичайно, усіх дітей. Цього дня сироти особливо вірять, що Новий рік принесе їм диво – маму і папу. А в пам'ять про милосердя святого Миколая, в цей день відзначається Міжнародний день допомоги бідним. Святий Миколай – символ доброго духу, що дбайливо спостерігає за дитиною впродовж року. Якщо дитина робить хороше, – він радіє, якщо погане, – засмучується. І хороші вчинки, і погані святий Миколай записує в спеціальну книгу. Але малюки, як правило, в очікуванні свята і подарунків, не бешкетують, намагаючись дати зрозуміти Святому Миколаю, що вони завжди готові бути хорошими. Так само прийнято, щоб до малюків Святий Миколай приходив зі своєю свитою. Його супроводжують двоє ангелів і двоє бісів. Перші повинні повідомляти свого покровителя про хороших дітей, другі ж нашіптують Миколаю про усі провини винуватців урочистості. Перемагає завжди добро: ніхто з малечі не залишається без подарунків і всім хлопчикам і дівчаткам в ніч на 19 грудня Святий підкладає під подушку подарунки. Але у давнину в Україні існував особливий звичай «суворості»: дуже неслухняним діткам Микола крім подарунка підкладав різочку – маленький прутик, для науки за непослух і погану поведінку. Святого Миколая шанують всі християнські народи, але в кожній країні Чудотворець називається по-своєму: Миклаш, Йолупукі, Сент Ніколаус, Санта Клаус, Пер Ноель, Синтер Клаас та ін. Але не важливо, як до нього звертатися, Святий завжди почує молитву про щастя, мир і справедливість.

Михайло Старицький народився 2 (14) грудня 1840 р. в селі Кліщинці Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Черкаської області). У 1852 р. залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого двоюрідного дядька – Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка. Після навчання у Полтавській гімназії, в 1858 р. Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а 1860 р., коли родина Лисенків переїздить до Києва, Михайло разом із Миколою перевелися на фізико-математичний факультет до Київського університету. Навчаючись там, обидва стали членами Київської (Старої) громади, яка була об'єднана ідеєю любові до української літератури, мови, музики, історії. Разом з друзями Михайлом Драгомановим, Петром Косачем відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них. У 1861 р. Старицький та Лисенко провели новорічні свята на Полтавщині у свого товариша, автора гімну України Павла Чубинського. Пішки мандрували Україною, збирали фольклор. Коли в травні 1861 р. було перепоховання Т. Шевченка, київські студенти Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко та Михайло Старицький упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі. Того ж року, повертається до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. У 1862 р. одружився із молодшою на 9 років рідною сестрою троюрідного брата Миколи Лисенка Софією Віталіївною. 1865 р. закінчує навчання на правничому факультеті Київського університету. В 1871 р. оселився у Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком – вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів». Старицький записував народні пісні, які потім видавав у обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»). 5 (17) грудня 1872 р. в приміщенні початкової школи сестер Марії та Софії Ліндфорс (на вул. Фундуклеївська, 21) відбулася перша вистава українського музичного театру в Києві – «Чорноморці», автором якої був Микола Лисенко, а постановник опери – Михайло Старицький. У серпні 1883 р. Михайлу Старицькому було запропоновано очолити першу національну професійну трупу, більш відому як Театр корифеїв. Згаданий колектив у жовтні 1882 р. створив у Єлисаветграді Марко Кропивницький. Старицького запросили до театру передусім як мецената. Драматург, як відомо, продав свій маєток у Карлівці та майже всі виручені кошти потратив на потреби трупи. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж на імператорській сцені, мали найкращі декорації та костюми. В 1895 р. митець залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості. Він створив низку власних поезій, які є золотим фондом літературної класики. Одним із кращих ліричних віршів є "Виклик" ("Ніч яка, Господи, місячна, зоряна"). В історію української літератури ввійшов як автор великих історичних повістей та романів. Його перу належать 7 романів, 6 повістей і кілька десятків оповідань та нарисів, написаних російською мовою. До найвизначніших належать трилогія "Перед бурей: Исторический роман из времен Хмельниччины", "Буря", "У пристани", в яких оспівана героїчна боротьба українського народу за своє визволення. Близькою до трилогії була повість "Оборона Буши". Твори "Молодость Мазепы", "Руина", "Последние орлы" ("Гайдамаки") відтворювали історичні події ІІ-ї пол. 17-18 ст. Соціальні проблеми знайшли своє відображення в романі "Разбойник Кармалюк". Значне місце у творчості займала драматургія. Найвідоміші його п’єси : "Не судилося", "У темряві", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Талан", "Маруся Богуславка", водевілі "Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка", "По-модньому" («За двома зайцями»), "Чарівний сон" та ін. Помер Михайло Старицький від серцевої недуги в Києві 27 квітня 1904 р. Похований на Байковому кладовищі.

Граф Карло Гоцці був уродженцем Венеції, (народився 13 грудня 1720), де він прожив усе своє життя, за винятком трьох років військової служби в Далмації (1741-1744 р.р.). Він походив із старовинного, але сильно збіднілого аристократичного роду. Гоцці колись займалися торгівлею, володіли кількома будинками в метрополії і землями в провінції. Але безладна і непрактична сім'я, яка налічувала одинадцять дітей, перебувала вже в роки його раннього дитинства під загрозою бідності і остаточного розорення. Всі члени сім'ї складали вірші, імпровізували комедії, які ставилися на домашній сцені. Сам майбутній поет виявив уже в дитинстві літературні здібності, але писав безліч невеликих віршів, в основному "на випадок". Повернувшись до Венеції, Карло, єдиний серед своїх родичів володів практичними здібностями, змушений був цілком присвятити себе порятунку залишків родового майна. Протягом декількох років він вів переговори з численними кредиторами, лихварями і фінансистами, адвокатами і суддями, викуповував і ремонтував закладені будинки. Зрештою, він зумів забезпечити собі і своїм родичам безбідне і незалежне існування. У цих скрутних життєвих обставинах Гоцці вирішив залишитися холостим, опікуючись своєю незалежністю і не бажаючи «привести на світ цілий виводок маленьких Гоцці, які все виявилися б жебраками». Те ж прагнення до незалежності змусило його в подальшому відмовитися і від служби республіці. Своє дозвілля він цілком присвятив улюбленому заняттю художньою літературою. Гоцці пишався тим, що пише для свого задоволення і для прославлення італійської мови і літератури, а не для заробітку подібно професійному драматургу Гольдоні. Гоцці писав ліричні вірші, сонети «на випадок», героїчні і комічні поеми, віршовані та прозові сатири, казкові і побутові комедії, трактати, міркування і памфлети в прозі, присвячені питанням літературної теорії і критики, виправданню своїх творів і полеміці з різноманітними супротивниками. Літературні смаки Гоцці були консервативні і різко розходилися з літературно-естетичними установками епохи Просвітництва. Він любив старовинну італійську поезію, обожнював народну казку і комедію масок. 25 січня 1761 р., в дні зимового карнавалу, трупа акторів театру комедії, очолювана знаменитим коміком Антоніо Саккі, представила венеціанської публіці першу п'єсу Карла Гоцці «Любов до трьох апельсинів». Чари, буфонада масок, жарти, пародії, видовищні ефекти цього казкового спектаклю привели глядачів у захват. Задум Гоцці об'єднати казку і комедію масок в єдиний жанр повністю вдався. Цей жанр, в основі якого лежить казковий матеріал, в якому химерно поєднуються комічне і трагічне, отримав назву фьяба (fiabe teatrali). Для поповнення репертуару трупи протягом п'яти років, відмовляючись від грошей і стаючи таким чином меценатом для акторів, він пише ще дев'ять театральних казок - «Ворон», «Король-олень», «Турандот», «Жінка-змія», «Зобеіди» , «Щасливі жебраки», «Синє чудовисько», «Зелена пташка», «Дзеім, король духів» - які також користуються неодмінною успіхом, забезпечуючи повні збори. Але за порівняно короткий термін цей жанр вичерпав себе, втративши смак новизни і фьяби зійшли зі сцени. У 1765 р. переставши писати фьяби, Гоцці перейшов до іншого жанру - романтичної трагікомедії в прозі. Всього він написав 23 таких п'єси. Всі вони призначалися для тієї ж трупи Саккі. Після розпуску трупи в 1782 році Гоцці назавжди припинив роботу для театру. Помер Гоцці усіма забутий у себе на батьківщині в віці 86 років, не знаючи, що в цей час в Німеччині, в якій він ніколи не був, знову проявився великий інтерес до його театральних казок забутим в Італії. Казки «Ворон», «Король-олень», «Турандот», «Любов до трьох апельсинів» були екранізовані і зараз, через майже 300 років, ми можемо насолодитися італійською комедією фьяба.

10 грудня святкують Міжнародний день прав людини, який було засноване 4 грудня 1950 року на засіданні Генеральної Асамблеї ООН. Двома роками раніше ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини, яка стала першим міжнародним документом, в якому були чітко сформульовані положення про права людини. Головна мета Міжнародного дня прав людини – торжество в усьому світі понять свободи, безпеки й чесності людей по відношенню одне до одного. Сьогодні серед основних заходів, присвячених цьому дню, можна назвати засідання круглих столів, міжнародні конференції з питань дотримання прав людини, покази телевізійних програм відповідної тематики. Засновники Міжнародного дня прав людини висловлювалися за розширення прав людини, активну пропаганду ідей рівноправності, соціальної відповідальності та взаємодопомоги. У Міжнародний день прав людини зазвичай згадують про механізми досягнення безпеки в суспільстві й зусиллях світового співтовариства щодо виховання підростаючих поколінь у дусі дотримання прав людини. Від 1950 року, цього дня у світі й відзначаючи Міжнародний День прав людини, проводиться пленарне засідання ООН і всесвітня організація відзначає тих, хто зробив вагомий внесок у захист людських прав і свобод, а Норвезькій Нобелівський комітет в Осло вручає 10 грудня Нобелівську нагороду миру.

Пабло Пікассо назвав її геніальною. Весь світ облетіли його слова: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б увесь світ заговорити про неї!”. Музей українського народного декоративного мистецтва у Києві має найкращу колекцію її робіт. Це зараз вона входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. А за життя їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння родичів, що вважали її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком, відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі – готувала їх сама з рослин та щетини; не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок – навчалася у природи.

Катерина Василівна Білокур народилася 24 листопада (7 грудня) 1900р. в селі Богданівка Полтавської губернії в селянській родині. Коли дівчинка почала малювати – точно ніхто не пам’ятає. Та й були це наївні дитячі ескізи, намальовані вуглиною на клаптиках полотна. “Приблизно років у 6 я розмалювала фігурками коней всю шкільну зошит молодшого брата Грицька. – Ах ти, поганка! – кричав батько. Зошит розірвали на шматки. Відтоді мені не давали ні папір, ні олівці”, – йдеться у спогадах художниці. На сімейній раді було вирішено не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугілля. Але в 14 років дівчину знову спіймали за таким безглуздим, як вважали в селі, заняттям. Вжили заходів: різки та найсуворіша заборона малювати. “Одержима”, – говорили про Катерину односельці. У 1922–1923 рр. Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: копія з якоїсь картинки і начерк дідівської хати з натури. У технікум Катерину не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки. Малювати не покидала і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству. 1928 р. дізналася про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини. В восени 1934 року робить спробу втопитися в річці Чумгак, внаслідок чого застуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням. Навесні 1940 р. Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. І завдяки зусиллям О.Петрусенко, письменника Павла Тичини, Володимира Хитька, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості, надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами. І того ж року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин. Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. 1944 – Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Він закуповує для музею її картини і організовує наступну виставку. 1949 – Катерина Білокур стає членом Спілки художників України. 1951 – нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України. 1956 – одержує звання Народного художника України. Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін. Три картини Білокур – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі у 1954 р. Тут їх бачить Пабло Пікассо. У художниці з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів – поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці в художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська. Після закінчення війни сім'я Білокурів стає колгоспниками. 1948 р. помирає батько Василь Білокур. Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. У сім'ї починаються численні сварки. Навесні 1961 р. до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. На початку червня 1961 р. Катерину Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. У той же день художниця помирає. Похована в Богданівці.

Український просвітитель-гуманіст, мандрівний філософ, поет Григорій Савич Сковорода — один із видатних українських мислителів. Блискуче знання іноземних мов, поетики й риторики, церковних звичаїв, античної і нової філософії поєднувалося у ньому з неабиякими здібностями в галузі літератури і мистецтва. Творча спадщина великого філософа стала невичерпним джерелом мудрості й життєдайної наснаги для українського народу на довгі віки. Бібліотека підготувала відкритий огляд літератури до дня народження Г. С. Сковороди, з яким можна ознайомитись у читальному залі бібліотеки ХНТУ.

Всесвітній день боротьби зі СНІДом вперше відзначався 1 грудня 1988 року з ініціативи Всесвітньої організації охорони здоров'я, після того, як на зустрічі міністрів охорони здоров'я всіх країн прозвучав заклик до соціальної терпимості і розширення обміну інформацією щодо ВІЛ/СНІД. У травні 1988 року Всесвітня організація охорони здоров’я прийняла резолюцію, в якій 1 грудня офіційно оголошено Всесвітнім днем боротьби зі СНІДом. За час, що минув, 1 грудня стало однією із визначних дат, яка щороку відзначається у всьому світі. У цей день поширюється інформація про СНІД, про те, яку загрозу існуванню людства несе глобальна епідемія «чуми ХХ-ого», а нині вже і «ХХI-ого століття». Головна мета Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом – звернути увагу суспільства на цю проблему. За даними ООН, поширення епідемії СНІДу у світі в цілому сповільнилися. За останні 5 років кількість виявлених випадків зараження ВІЛ/СНІД скоротилась на 20%. Натомість в Україні серед країн Східної Європи і Центральної Азії ступінь поширеності ВІЛ/СНІД найвищий, серед дорослого населення він становить 1,1%. Щодня в Україні реєструється 48.5 випадків захворювання ВІЛ-інфекцією.

День пам’яті жертв голодоморів – щорічний національний пам’ятний день в Україні, що припадає на 4-ту суботу листопада. Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам’ятників жертвам голодоморів в Україні. Голодомор 1932–1933рр. – масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української РСР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Запроваджений згідно з указом Президента України № 1310/98 від 26 листопада 1998 року та № 431/2007 від 21 травня 2007 як «День пам'яті жертв голодоморів». У квітні 2010 року ПАРЄ ухвалила постанову, в якій привітала рішення Української влади встановити національний день пам'яті жертв голодоморів, та закликає владу інших постраждалих країн встановити аналогічну пам'ятну дату для вшанування жертв режиму.

Народилася 12 [24] листопада 1858 року в українському селі Гавронці (нині Диканського району) Полтавської області України. Її батько, Костянтин Башкирцев, — син Павла Григоровича Башкирцева, учасника війни 1812 року, генерала, був великим землевласником та очолював дворянство Полтавської губернії. Мати, Марія Бабаніна, харків'янка, донька полковника — аристократа, який був бібліофілом, англоманом і поціновувачем мистецтв. 1870 року родина виїхала за кордон. Марія навчалася живопису в паризькій Академії Жуліана, де її талант одразу помітили. Були численні медалі та призи на виставках, у захваті від її робіт були французькі газети та журнали. Її творчість високо цінували Анатоль Франс та Еміль Золя. Українка за походженням, вона стала визначною постаттю французького мистецтва. Майстер жанрового живопису. Відомі картини: «За книгою», «Молода жінка з букетом бузку», «У студії Жульєна», «Мітинг», серії автопортретів. Світ картин Башкирцевої — це світ паризького передмістя, світ служниць, робітниць, безпритульних дітей та школярів. Після смерті художниці деякі її праці закупили музеї, як от Люксембурський, деякі роботи залишились у Луврі. Сьогодні оригінальні картини Башкирцевої є рідкістю, з огляду на те, що більша їх частина загинула під час Другої світової війни. Як художниця була під впливом творчості живописця Ж. Бастьєн-Лепажа. 1879 на конкурсі творчих робіт удостоєна золотої медалі. Хворіла на туберкульоз, померла у віці 25 років. Похована в Парижі. Авторка відомого європейському читачеві «Щоденника»(1873—1884).